Споконвічний хліборобський родовід Поповичів із Текова на Виноградівщині, звичайно, не міг перерватися на Євгенові. Бо ж багатодітній родині були й інші ще три брати та чотири сестри. Але гени та незборима селянська добротність в основі підходу до будь-якої справи залишилися в ньому з того часу і, що вже беззаперечно, – назавжди. Їх сім’я мала не тільки багато дітей,але й у обробітку 150 гектарів орної землі. До того, дідо об’їздив по заробітках Бельгію, Канаду і Аргентину. Провідною сільськогосподарською культурою у них став тютюн.
За словами Євгена Євгеновича, у той час на його батьківщині то було звичайне явище. Звичайне то звичайне, але тільки – до радянської влади. Саме через неї старший Попович і загримів на кілька років до ГУЛАГу. Лише щасливий випадок допоміг вирватися з того земного пекла: командир військової частини, що будувала міст через Тису, був у сім’ї на постої, пройнявся горем нещасних і написав у якісь високі інстанції, то й сталося фактично чудо – відпустили закарпатського селянина до рідних.
Родина Поповичів у селі вважалася однією із найбільш прогресивних.Отож не дивно, що прийняли рішення, аби молодший Євген здобував середню освіту у Виноградові. Покійний батько казав, що Євген має бути або лікарем, або священиком. Окрім знань, тут реалізував ще один свій талант: на цей раз – спортивний. У складі футбольної збірної району Євген Попович разом із знаменитим Команом – той був капітаном команди – він став чемпіоном України серед юніорів. З того часу в пам’ять врізався ще один випадок, коли виноградівські футболісти забили три сухі м’ячі у ворота московського «Динамо», що проводило спортивний збір у цьому закарпатському райцентрі.
Футбол допоміг йому і під час армійської служби. Звідти ж отримав і направлення на навчання у Вінницький медичний інститут імені Пирогова, що й досі є одним із найавторитетніших профільних вишів. До речі, на той час він був єдиним закарпатцем, хто закінчив цей ВНЗ. Після закінчення навчання отримує направлення до нашого району, а через рік – переїжджає у Довге. Сюди його «переманили» зірки місцевого футболу Німчуки і Попики. З цим селом, так уже сталося, зріднився. Більше ніж півстоліття віддав Є. Є.Попович охороні здоров’я наших краян.
У нашій доволі довгій розмові ми торкалися різних тем: від його перших наставників, колег, підопічних – до особистих, бо Євгену Євгеновичу неодноразово доводилося лікувати рідних та близьких автора, що проживають у Приборжавському. Він був дільничним лікарем і обслуговував жителів Приборжавського та Лукова.
Без особливої бравади, просто і спокійно констатуючи як факт, Євген Попович говорить:
– Ми вже тоді по суті своїй були сімейними лікарями. Нічні екстренні виклики для нас були мало не нормою.
Всього за дільничною лікарнею в трьох селах було закріплено без малого п’ятнадцять тисяч жителів: від немовлят – до старих. Коли мова йде про дітей, то доречно згадати, що тут було і пологове відділення. При нормальному проходженні вагітності пологи зазвичай приймала фельдшер-акушер Ганна І. Фоміна, і тільки в складних ситуаціях втручалися лікарі – Євген Євгенович та головний лікар Владислав Попко. Вони ж проводили і операції. В надзвичайних ситуаціях їм із Владиславом Тарасовичем довелося провести і кілька ампутацій. Окрім пологового на десять ліжок, Довжанська лікарня мала також десять – педіатричного і сорок – терапевтичного відділень.
Щовівторка і кожного четверга Євген Євгенович проводив виїзний прийом у Приборжавському і в Лукові. Навантаження серйозні. Як стверджує лікар, інколи за день до п’ятдесяти пацієнтів.
Звичайно, такий інтенсивний робочий ритм був не завжди. Часи змінювалися. Переміни торкалися і медицини, але здавалося, що в Довгому вона навічно пов’язана з іменем Є.Є.Поповича. Що не говори, а за п’ятдесят з чимось років кілька поколінь довжан асоціюють медицину з його іменем. Чимало з них самі стали лікарями. Є чим гордитися в цьому плані і Євгену Євгеновичу. Його донька Еріка Євгенівна – один із провідних фахівців обласного кардіологічного центру – завідувач відділенням.
Цьогоріч Євген Попович вийшов на заслужений відпочинок, маючи без малого сім десятків років загального трудового стажу.
Михайло ІСАК