- Нове життя - https://nz-ir.com -

ІСТОРІЯ ОДНОГО ВОЇНА: ВІКТОР ІЛЬНИЦЬКИЙ ПРО ДОНБАС ТА ВІЙНУ НА НЬОМУ

Ось уже багато місяців триває антитерористична операція на сході України і весь цей час там за нашу свободу і державу борються відважні чоловіки та жінки, покладаючи свої життя задля нашого майбутнього.

Жителі Іршавщини також знаходяться на Донбасі та відстоюють Незалежність країни.

Одним із таких захисників є житель Чорного Потоку Віктор Юрійович Ільницький, який погодився розповісти свою історію.

– Скажіть, будь ласка, як і коли Ви потрапили в зону АТО?

– Минулого року, коли все починалось. Було дуже важко дивитись по телебаченню, що відбувається на нашій землі, як проросійські терористи, після захоплення Криму, намагаються захопити ще й Луганську та Донецьку області. Саме тоді ми з другом Боднарем Михайлом вирішили піти добровольцями і стати на захист Батьківщини.

У липні 2014 року ми пішли у Іршавсько-Виноградівський об’єднаний військкомат, звідки нас направили в Мукачево, де ми пробули певний період часу. Після цього перейшли в м. Яворів (Львівська обл.).

– Ви там проходили підготовку?

– Ні. У Яворові ми пробули теж не довго. Звідти нас направили в Харківську область. Тут і зібралась батарея. Ми потрапили в другий дивізіон, другу гаубичну батарею. Там пробули два тижні, а звідти колоною нас перевели на Луганщину в селище Хворостянівка, а звідти – прямо на передову в с. Потіліно.

– Коли Ви прийняли перший бій?

– У Потіліно і відбувся перший бій. Як сьогодні пам’ятаю, було то на свято Покрови Богородиці. Тоді ми дуже багато стріляли. За один день розбили колону танків, мінометну колону та піхотну, і все це за один день. Тоді нам коректувальник передав, що ми знищили до двох тисяч сепаратистів. Потім нам сказали, що про наше місце дислокації дізнався ворог. Біля нас стояла наша гаубична батарея, яку розбили, а ми встигли передислокуватись. Нас скоріше попередили.

Пізніше до нас прийшло підкріплення, і ми перейшли на другу позицію в м. Муратів. Ми приїхали туди вночі, і по нас відразу почали стріляти. От тоді було справді страшно, коли всюди було чути вибухи та крики людей.

– Як довго Ви пробули там? Що було далі?

– Не довго. Відразу наступного дня нам сказали, що ворог вирахував наше місце положення і в нас є 20 хвилин, щоб звідти відійти.

У нас було 6 машин. Я був на третій – заряджаючим.  Тоді наша машина почала не заводитися. Поступила команда відстрілюватися. Ми відбуксирували її і почали вручну відстрілюватися.

Пізніше повідомили, що треба відступати, бо будуть крити «градами.» А наша машина так і не заводилась. Завелася вже тоді, коли почали стріляти.

– Там Вас поранили?

– Так. Я отримав поранення в спину та серце. Наші хлопці побачили, що я поранений, підібрали мене і відправили до міста Капітаново. Там мене трохи підлікували. Але ні я, ні хтось інший не знали, що в мене переломи в спині. Я взагалі думав, що спина мене болить від сильного удару.

– І Ви залишись там на лікування?

– Та ні. Я пролежав там кілька днів і знову пішов у бій. В той час почали стріляти по тих позиціях, де ми знаходились, та коли всі пішли відстрілюватись, я не зміг спокійно лежати і разом з усіма пішов у бій. Тим самим ще більше нарушив собі спину.

Я пробув там ще кілька днів, і у мене стався серцевий надпад. Але допомагати хлопцям було необхідно. На всіх машинах було по два заряджаючі, а на нашій тільки я один, і справлятись з роботою треба було вдічі скоріше.

– Що було далі, після серцевого нападу?

– Після серцевого нападу мене направили в госпіталь у м. Сватово, де я пробув два дні. Мені дали якісь ліки, але лікарі не знали, що в мене цукровий діабет і рівень цукру впав. Спочатку дівчата-медсестри перелякалися, але потім, давши мені простого цукру з водою, трохи заспокоїлись. Хочу сказати, що дівчата не відходили від мене. Пам’ятаю,  одна з них сиділа біля мого ліжка і постійно тримала мене за руку. Вона зі мною говорила і постійно казала «Виктор, только не спите, не спите».

Наступного дня, коли мені вже полегшало, я був переправлений вертольотом до Харкова. В Харкові я пробув місяць.

– Як до Вас  ставилися  в Харкові?

– До мене ставилися добре. Ніде лікарі не проявляли якусь неповагу чи неприязнь.

Більше того, саме в Харкові я був нагороджений орденом.

– Розкажіть про нагородження.

– Одного дня мені подзвонив якийсь невідомий номер, і чоловік питає, чи говорить з ним Віктор Ільницький. Кажу: так, це я. Він знову 24 бригада, 2 дивізіон? Кажу – так. І він поставив слухавку. А номер приватний, і я не бачив хто дзвонив, та й не міг передзвонити.

Про цей дзвінок я розповів головному лікарю. А вона каже, що кому потрібно, той передзвонить ще раз, а я щоб відпочивав і не думав про це.

Наступного дня вона до мене підійшла і каже – «Вікторе Юрійовичу, я дізналась, хто Вам дзвонив. Це з міністерства, Вас нагородили орденом. Приїде Полторак і буде Вас особисто нагороджувати».

Так і було, мене нагородили орденом Президента.

– Що відбувалось далі?

– Далі я пробув у Харкові ще місяць, потім ще з двома хлопцями переправлений у Мукачево в госпіталь, де я пробув два тижні. Потім мене відпустили в частину, щоб відмітитися. Тоді я ще почувався нормально, але вже з частини до госпіталю ледве доїхав. І мене знову залишили в госпіталі.

Мені зробили знімок і сказали, що в мене внизу хребта тріщина і ще одна в шийному подзвоночнику. Я Вам скажу, що навіть зараз мені важко сидіти, постійно відчувається біль у спині.

– Виходить, що Вам тільки у Мукачеві сказали про тріщини?

– Так! До того ніхто нічого не казав.

– І Вам ні в одій з лікарень не робили ренген-знімок?

– Ні! Вони мені промивали рани, робили різні ін’єкції, але знімок не робили.

– Вам робили якісь операції в Мукачеві?

– Операцій не було. Мене залишили на стаціонарне лікування в госпіталі.

– Коли Ви повернулися додому, в Чорний Потік?

– Додому я повернувся весною цього року. Пройшовши після бойових дій на Донбасі ряд лікарень, я нарешті приїхав в рідне село.

– Зараз, коли Ви вдома, держава Вам допомагає?

– Дали мені в Іршаві земельну ділянку, виділили одноразову матеріальну допомогу. Але все рівно є проблемні питання, які, як виявляється, в нашій державі не так просто вирішити.

– Які саме проблеми?

– Ось у мене є два заключення лікарів. В першому написано, що я отримав травми під час проходження служби в зоні АТО, а вже в другому заключенні ужгородських лікарів написано, що травми, які в мене є, отримані вдома до відправки на Донбас. Таку довідку мені видав лікар Тупиця, ім’я не пам’ятаю, він голова МСЕК.

Лікарі ведуть себе так, ніби я і не був в зоні антитерористичної операції.

– Вікторе Юрійовичу, останнє питання – якби зараз знову стояв вибір, чи їхати в зону АТО, Ви б його змінили? Поїхали б воювати?

–  Я б не змінив своє рішення. Я вважаю, що я зробив правильно, поїхавши на Схід захищати свою родину, близьких, свій край та державу.

Ну, тоді хочеться побажати Вам в першу чергу міцного здоров’я, а також, щоб Ваші та Ваших побратимів старання та жертви не були марними, щоб всі ми нарешті жили в тій державі, за яку тисячі українців борються зараз на Сході країни, де, безумовно, йде справжня війна за Незалежність українського народу.

Спасибі Вам за Ваш патріотизм, за Вашу любов до краю та Батьківщини!

 

Михайло УДУТ.