Версія для друку Версія для друку

РУКА МІЦНА І СЕРЦЕ ПОЛУМ’ЯНЕ

Разом із краплями солоного поту через півгодини у юного Андрія почала із носа накрапати кров. Побратими-земляки   вже знали про цей період часу, коли людський організм під час нелюдських тортур, яким піддавали мадярські охоронці в’язнів  табору в Мате-Салці. Коли до них підійшли інші  земляки, Андрій лише прохрипів: «Я витримаю…».

Вісімнадцятилітнього Андрія Нодя  із Довгого, разом із двома десятками його таких самих молодих земляків,  угорська окупаційна влада забрала  за законами військового часу. . Після кількох місяців ув’язнення разом із двома друзями, під час  бомбардування, вони таки вирішили тікати. На залізничній станції  саме той із  «випадкових» транзитних пасажирів, хто, на їх недосвідчений погляд, викликав найбільше довіри, взявши гроші на квиток, відразу ж витягнув  пістолет та за кілька хвилин здав їх у жандармське відділення. Ті, допитавши втікачів у свою  чергу, передали  їх туди,  звідки вони втекли. Все наступне знали як у адміністрації, так і невдалі втікачі. Той, хто попався, мав бути побитий палицями та повисіти на гілляці однієї  із трьох шовковиць за підвішеними за зв’язані за спиною руки: суворість кари залежала   багато від чого – здебільшого від попередньої поведінки в’язня та від настрою коменданта. Того разу їм поталанило. Після того, як кров пустилася носом, їх невдовзі розв’язали та кинули на кілька днів до  карцеру.

Потім знову на сільськогосподарські роботи – на цей раз  рвати виноград. Думка про втечу не покидала їх. Тож із плантації через поля  пішки пройшли аж на другу залізничну станцію, щоб збити з пантелику охорону та жандармів. На цей раз підкупили провідника, який і доправив їх до Чопа. На рідному Закарпатті їм уже не треба було   провідників. Та прибувши на батьківщину, довелося ще кілька днів і ночей переховуватися в урочищі Свинка, куди родичі доправляли йому поїсти.

Пощастило. Це був уже кінець жовтня – коли Радянська Армія, подолавши Верецький перевал, звільняла закарпатські села від угорських окупантів. Через кілька днів, відсидівшись  в урочищі Свинка, прийшов у село.

Згодом, разом із десятками молодих довжанських юнаків, він вузькоколійкою добрався до Кушниці, а вже звідти  – до Сваляви, де  проходило формування резервних частин Четвертого Українського фронту. Тоді Андрій Нодь аж ніяк не виглядав на свої 18 літ, зросту – 148 см, його кілька разів офіцери провертали, не хотіли  записувати добровольцем. Все-таки він настояв на своєму.

Після короткотермінового навчання юнака призначають   у 1368 полк 25 зенітної дивізії навідником  33-міліметрової зенітної пушки. Їх розрахунок  на своєму рахунку мав один збитий ворожий літак.

Війна завершувалася. У фашистів авіації вже було мало, тож їх частину  доволі часто  задіювали в сухопутних боях: їх гармати ставили  на пряму наводку на висотах, щоб перекривати танко-небезпечні напрямки. Саме за один із таких боїв доброволець і отримав медаль «За відвагу». До речі, із 20 закарпатських юнаків, що воювали в цій дивізії, тільки він  мав таку нагороду, всі інші –  «За бойові заслуги». Закарпатський юнак добровільно зголосився  під вогнем противника  на  відкритому полі зрубати одиноке дерево, що серйозно заважало сектору обстрілу. Його  і поранило легко, але вирішив залишитися на полі бою.. Це було  в Моравії.

До того пройшов бої в Польщі − Андрухове, Нові Сонч, Бєльськ.

У мирний час разом зі своєю військовою частиною служив у Новоград-Волинську, Старокостянтинові, Львові та в Сусідньому Хусті, звідки й демобілізувався. Там зустрів і свою першу любов, з якою однак доля не склалася, проте  розлука з нею стала могутнім поштовхом до здобуття освіти. На початку – Довжанська робітнича восьмирічна школа, потім –  Іршавська середня.

Хоча Андрій Йосипович про це прямо й не говорить, але  ті роки бойового і армійського загартування   позначилися на його характері, на його стилі життя. Потиск руки  у ветерана міцний, як мало  у кого із нинішніх юнаків, високопродуктивно веде домашнє господарство – має чималу пасіку та кілька кіз. А на власних «Жигулях» вправно гасає,  немов автогонщик.

Наостанок штрих, без якого аж ніяк неповним буде хоча б поверховий портрет колишнього фронтовика. У свої без дещиці дев’яносто років Андрій Йосипович Нодь спокійно, без ніякого зовнішнього напруження, робить стійку  на руках на двох складених поряд стільцях.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар