Відразу по війні довколишніми верховинськими хащами пленталося чимало озброєних людців. Хтось – одинаком. Було, об’єднувалися в групи.
Ще й досі поміж людей побутує злегендована історія про довжанського Моґоша. Ходили-бродили хлопці з автоматами, карабінами. Де, кого натрапили, відібрали добро, позбиткувалися, Діставалося і новим владцям під червоними прапорами. Дотепер немає одностайної думки і правової оцінки – належали вони до національно-визвольних боївок, чи це маргінальні молодюки, що не вписувалися в систему суспільних координат жодної державної формації.
До кінця 1980-их та середини 1990-их, коли активно проходив процес реабілітації незаконно репресованих радянською владою в період визвольної боротьби, ще поміж жителями Іршавської Верховини інколи можна було почути кілька колоритних історій. Ось у короткому форматі одна із найпоширеніших із них. Коли банда (термінологію автор зберігає почуту в переказах старожилів) пообносилася та з’їла всі припаси, а вівчарям та хуторянам надоїло їх підгодовувати, особовий склад починав бунтувати. Тож, Моґош, аби заспокоїти поплічників, сказав, що подзвонить у Лондон і англійський уряд забезпечить їх необхідним провіантом. Уточнимо, що там, де базувалися, вони мали телефонний апарат із кількаметровим шнуром. За кілька днів за всіма правилами конспірації, під охороною найбільш довірених, а, може, і найбільш бунтівних, відійшовши на пристойну відстань, закинув Моґош кабель на високого бука та й заговорив у слухавку:
− Алло, Лондон? Ісе Моґош вам звонить. Треба вбы вы загнали дараб солонини та й чоботи Митьови із Заднього, бо пірвалися в нього. Ага, де буде? Там, за кумовив зимівкою, під оборогом? Добре-добре, завтра рано підеме та взьмеме (вимову збережено автентичну).
Слід зазначити, що до того потай від хлопців із довіреними місцевими жителями він уже домовився, і на той час в умовленому місці все це мало бути.
Невдовзі Моґоша та його хлопців міліція та енкавдисти піймали та судили.
…Навряд чи троє білківських підлітків навіть чули про Моґоша та цю історію. На відміну від нього їм не треба було ні телефонний кабель, ні йти до лісу під високого бука. Мобілка, сер.
−Алло, міліція? Школа замінована.
Минулого тижня ці два коротких речення підняли по тривозі кілька силових структур і серйозних служб в Іршаві та області та керівництво району. Поки спеціалісти-вибухотехніки перевіряли навчальні заклади в райцентрі, новоявлених моґошів з допомогою спеціальних пристроїв вирахували, то вже заодно перевірили і одну із Білківських шкіл.
За кілька днів поза інтернет-мережевий простір району заряснів чутками про можливі штрафні санкції для малолітніх шибайголів. Суми крутилися в межах – 50-60 тисяч гривень. Чутки нібито підтвердилися. Міщани − хто жалів батьків, а хто й ні, мовляв, говорять, що ті не бідні, нехай платять за розваги підростаючих доморощених мажорів.
Ну, та це їх справа, якщо мова про штрафи.
Зовсім у іншому світлі ситуація виглядає, якщо подивитися на неї через призму загальної ситуації в країні, та чим дозволяють собі зловтішатися, розважаючись підлітки. Питання аж ніяк не риторичне ні для батьків, ні для керівництва шкіл, всього педагогічного загалу, із якого, здається, останнім часом взагалі ніхто не питає за виховний процес.
Такі дзвінки аж ніяк не з того роду, що смикнув однокласницю за косу чи підклав учителеві кнопку на стілець під папір.
Це жарти, де фактично «розігрується» життя однокласників. І було б смішно, якби не було так гірко.
Зиновій ЖУСТ
