Версія для друку Версія для друку

РЕМЕСЛО ПРАЩУРІВ – МИСТЕЦТВО СУЧАСНИКА

Є нетлінні речі. До таких,  безумовно, належить кераміка. Її зразки законсервованими пережили навіть не віки, а тисячоліття – від епохи античності  і   нашого українського Трипілля пройшли  закодованими носіями формування етногенезу у ХХІ століття.  На превелике щастя, маємо поряд із нами тих, хто навіть у  нинішній час повсюдного заполонення життєвого простору  ІТ-технологіями   продовжує розвивати уже як мистецтво те, що служило утилітарними предметами в повсякденному житті поколінням:  від праукраїнців − до сучасників. Миски, тарелі, рябуни, пивники, корчаги, товкани – вже використовують  ці предмети як декоративні  елементи інтер’єрів  у оформленні своїх  кімнат, обійсть, магазинів, барів та навіть офісних приміщень. І навіть сувенірів у подарункових наборах.

Іршавський художник  Олександр Дворак свого часу, за його  ж нинішнім щирим  визнанням,  не те, що не розумів, але, можна сказати, й не завжди сприймав у  творчості батька − Володимира Івановича −  елементи традиційного закарпатського гончарства. Зокрема, і успадкованих родоводом майстрів-гончарів Галасів  із Вільхівки, з якими старший Дворак як художник Іршавського промкомбінату Закарпатської облспоживспілки плідно співпрацював. Тоді, в 1960 –1980-ті роки, закарпатська кераміка, а іршавська  зокрема,  зуміла завоювати особливо  помітне місце в індустрії сувенірів на туристичному ринку, а також отримати визнання у мистецькому середовищі.

Розуміння, осягнення самоідентифікації для Олександра Володимировича не було одномоментним, осяйним. Це був процес, що потребував осмислення, заглиблення  у справу свого життя, а  відтак і пізнання першооснов, тобто того головного, що дає устремління творчого злету.  Олександр у розмові про свої нинішні здобутки прямо вказує на такий зв’язок.  У свої тридцять п’ять він і в прямому,  і в переносному значенні цього слова виліпив собі  відоме ім’я  в мистецькому середовищі не тільки Закарпаття, але й України та ближнього для нас зарубіжжя – Угорщини й Румунії.

Був період, коли майстер-гончар  навіть не те, що активно, а, можна сказати,  постійно «мігрував» по фестивалях,  симпозіумах. Із особливою приязню згадує свою участь у таких акціях, звичайно,  у Опішні,  Чигирині, у Запоріжжі на відомому фестивалі «Гончарі на  Хортиці», де ставлення влади до подібних заходів заслуговує всеукраїнського поширення. Згодом не забарилося і, так би мовити, офіційне визнання рівня його майстерності. Йому запропонували вступити до Національної спілки народних майстрів України. І заслужено гордиться увагою до нього, до його творчості голови  спілки Євгена Шевченка. Молодий Дворак не просто  став причетним до цього почесного древнього цеху, але й отримав визнання  в цьому творчому середовищі. Він – один із трьох закарпатців, хто із молодих народних майстрів впродовж останніх трьох років отримував президентську стипендію.

Як художник-кераміст Олександр Дворак не тільки досяг високого рівня майстерності та належного визнання. Він  хоча й сам іще не перетнув вікову межу молодості, але вже має своїх учнів. Серед них троє також закінчили Ужгородський коледж мистецтв.  Це  ще одна грань митця: досягнувши  певних висот власної досконалості, віртуозності, знайти  в собі можливості та бажання ділитися своїми набутками із юними талантами. Відкривати їх  та спрямовувати. Тут до мистецького таланту треба додати ще й здібності наставника. Йому вдається і це.  Днями пройде доволі цікава виставка вихованців гуртка  районного будинку дитячої творчості,  у якому займаються діти Іршавської ЗОШ І-ІІІст. №1 під керівництвом Олександра Дворака.

Можна сказати, що в тому ж напрямку Олександр Володимирович доволі плідно працює,  і активно  проводячи майстер-класи в сусідніх районах, що межують із Угорщиною та Румунією. Куратором таких творчих турне виступає ужгородська фірма «Тур-Інфо». Завдяки меценатській діяльності її керівника Йосипа Торпаї, зокрема, вийшов у світ і Каталог робіт закарпатських і угорських народних майстрів. В такій культурно-просвітницькій роботі є кілька складових. Найперше, ще в дитячу свідомість закладаються основи тих традицій, цінність яких пройшла випробування через віки. По-друге, вчимося у наших європейських сусідів тому, як важливо виділяти на розвиток культури кошти, і − доволі немалі. І чи не найважливіше, по-третє, на подібних симпозіумах проходять своєрідні дискус-клуби. За словами Олександра Дворака, йому не так уже  й рідко доводиться переконувати угорських колег у первинності вкоріненості закарпатської традиції керамічного мистецтва у порівнянні із угорською. Що доволі було б складно доводити, не володіючи широкими знаннями про прадавні джерела сучасного закарпатського мистецтва кераміки. Доброю запомогою  стають сучасні наукові розвідки археологів, істориків, культурологів, праці яких науково обгрунтовують історичну нашу первинність на цих древніх слов’янських землях.

 Такою ж високою напругою творчих дебатів відзначаються часто і зустрічі із румунськими майстрами гончарного круга. Варто зазначити, що останній етнос мав свого часу потужний вплив  на гончарство Закарпаття, особливо в тій його частині, яка здавна знана як Мараморощина.

 Слід проте зауважити, що всі три школи не обійшлися без взаємних впливів. Особливо,  якщо мову вести про спільне приграниччя. Часто беручи участь у симпозіумах, майстер-класах, Олександру Двораку неодноразово доводилося вести палкі дискусії  як із організаторами, так і з їх учасниками щодо витоків та національної приналежності першоджерел у гончарському мистецтві Закарпаття. І що не говори,  але опонентам Олександра Володимировича  доводилося визнавати правоту за ним  у дискусіях про первинність слов’янського коріння закарпатської кераміки.

Хоча Олександр Володимирович і не надто жаліється на нестачу уваги зі  сторони держави до себе, як до митця,  проте часто із нотками заздрощів говорить про те,  на якому високому рівні − організаційному та фінансовому  −  підтримують гончарів як в Угорщині, так і в Румунії.

Певні цікаві уроки він виніс для себе ще і в тому плані, що кераміка, гончарство навіть не у всіх регіонах України несе в собі елементи творчості, мистецтва, мистецтва            не рукоділля, а мистецтва, у якому закладено код національної ідентичності. Це одначе не говорить про те, що українці, які проживають у тих областях, не самоідентифікують себе такими. Просто там обрали для цього  інші види мистецтва.

Пошуком  нових  шляхів самоутвердження не цурається і Олександр Дворак. Не полишаючи заняття за гончарним кругом, дедалі більше часу він починає приділяти художній фотографії та живопису. Так що цілком можливо, що до наступного свого ювілею митець Олександр Дворак порадує громадськість Іршавщини та краю новими своїми творами. Митець у пошуку форм, самоутвердження.

Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар