Версія для друку Версія для друку

ПОРТРЕТ ДІВЧИНИ

Переважна більшість населення нашого краю знають і високо цінують  майстра художнього пензля, відомого художника Закарпаття минулого століття Адальберта Ерделі. Проте не всім відомо, що він – виходець із с. Загаття, син селянина-бідняка Івана Гриця. З раннього дитинства, маючи талант від Бога, зайнявся малюванням . Один вельможний пан із Будапешта, буваючи як турист в селі, випадково натрапив на школяра 12 років, коли той малював картини, і побачив у ньому початківця з високим потенціалом художника. По домовленості з батьками Василя, вельможа забрав хлопця вчитися на художника за свій рахунок в м.Будапешт, надавши йому своє призвіще Ерделі, а ім’я Адальберт. В столиці Угорщини Адальберт закінчив художню живописну академію і став відомим художником в Угорщині. Згодом повернувся в Закарпаття, де і створив цінні шедеври рідкісних картин рідного краю. Про один із портретів дівчини, написаний ним, буде іти далі мова.

Це було в середині 80-их років минулого століття. Ми з колегою по роботі, проходячи центральною вулицею села, вирішили провідати ветерана праці, людину вже похилого віку, вчительку Магдалину Людвіківну Цегледій. Будинок нічим не відрізнявся від інших. Всюди чистота і порядок. Оселю прикрашають квіти.

Нас привітно зустріла господиня і чемно запросила до вітальні.

– Це моєї матері і бабусі кімната. Я теж уже на пенсії, обидві вдови. Інколи тут разом проводимо час, згадуючи минуле, – почала свою розповідь господиня.

Вітальня була гарна. Посередині кімнати стіл, довколо нього м’які стільці. Неподалік під вікном піаніно. Бібліотека хоч невеличка, однак  тут багато рідкісних видань. Десь у кутку загубився журнальний столик, на якому акуратно складені нотні твори класиків-композиторів.

Та найбільше зацікавив нас портрет на стіні. З позолоченої рамки на нас дивилася чарівна дівчина. Круглолиця, з рум’янцем на щічках, веселі карі очі  пронизливо дивились на нас. Приємна усмішка справляла таке враження, ніби дівчина хотіла щось сказати. Та і сам портрет був на такому місці, що де гість не стояв би у вітальні, але сховатися від її погляду не міг.

– Мені тоді було 19 років, я вчилася. А портрет мій написав друг мого батька, художник Адальберт  Ерделі, – пояснила бабуся.

Ми уважно дивилися на портрет Магдалини Людвіківни, хоч йому було більш ніж 60 років, але портрет був такий, ніби щойно написаний.

– Тут у цій кімнаті було весело, часто у нас бували друзі, обговорювалися різні проблеми, згадували про своїх однокурсників, читали вірші і оповідання. А  я гостям інколи награвала на піаніно. Хочете, я вам щось заграю? – запропонувала Магдалина Людвіківна.

Повільно сіла за піаніно і повела пальцями. Полилась задушевна пісня композитора Штрауса. Довго не грала, бо не мала сили. Коли скінчила, повернулася до нас і спитала:

 − Ну як, сподобалось?

– Чудово – відгукнулись ми.

Вона сиділа, відпочиваючи після гри. Розмовляючи з нею, ми тільки тепер розгледіли її більш уважно.

Переред нами сиділа худенька, старенька бабуся, яка зовсім не була схожа на ту, що на портреті. Обличчя в зморшках, запалі очі, ніякої веселості не мають. Ми придивились на її руки, коли грала на піаніно. З-під тоненької зморщеної темно-жовтуватої шкіри виступають сині вени. Із-за атрофії  м’язів руки стали тоненькими. І ніяк не вкладається в голові, що то була колись молода, життєрадісна, весела дівчина, про що свідчить портрет на стіні. А у фотоальбомі світлини, складені з дошкільних і шкільних років, навчання у вузі. Особливо цікаві фотографії з її весілля. А яка була вона красива, радісна, щаслива, коли із своїм судженим оформляли законний шлюб. А потім сім’я, їхні діти і всі –  до виходу на пенсію – весь життєвий шлях викладений в фотоальбомі. Але з усього найбільш вражав портрет на стіні, ніби жива людина хоче спілкуватися.

Ми подякували за гостинність Магдалині Людвіківні, побажали доброго здоров’я, довгих років життя.

Ось що робить із людиною старість. Спотворює її до невпізнанності – подумалось мені.

Та невдовзі Магдалина Людвіківна пішла із життя. Поговорили люди, потім ще якась була подія, і вона була забута. А оце ми знову побували у цій оселі. Зустріла нас дочка покійної Магдалини Людвіківни. Зайшли у вітальню. Але з усього того, що колись тут було, не залишилося і сліду.

Тепер у бабусиній вітальні сім’я онука розклала усе своє. Піаніно винесли в комору, бо ніхто не вміє на ньому грати.

– А де портрет? – запитуємо .

 Портрет, фотоальбом і все інше, що було згадкою сім’ї нашої бабусі, склали в ящик і винесли на горище, – сумно, із сльозами відповіла дочка Магдалини Людвіківни. Відклонившись, ми пішли кожен із своїми думками. Але доля портрета дівчини, написаного Адальбертом  Ерделі, з голови не виходила.

 

Михайло ЛОМАГА.

Ваш отзыв

Ваш коментар