- Нове життя - https://nz-ir.com -

ВІРНИЙ СИН СРІБНОЇ ЗЕМЛІ

Лютий – 105 річниця від дня народження і 55 річниця з дня смерті Федора Михайловича Потушняка.

Народився 27 лютого 1910 року у селянській родині в селі Осій. До нього народилися двоє дівчаток і обидві померли від тифу. Радіючи появі сина, батько Михайло подався на заробітки в Північну Америку, бо найбільше бажав увидіти сина грамотним чоловіком. Навчання потребувало коштів. Навчався Федір в народній школі рідного села. Потім закінчив Берегівську українську (русинську) гімназію. У 1930 році вступив на філософський факультет Карлового університету в Празі, куди зрідка приймали дітей «підкарпатських русинів». Тут він вивчив кілька іноземних мов (латинську, французьку, німецьку, угорську, румунську та слов’янські мови). Завдячуючи непоганому навчанню, почав отримувати від держави стипендію. Оті студентські роки вважав найкращими у житті. Навчаючись у Празі, Федір Потушняк знайомиться з відомим українським поетом і вченим Олегом Ольжичем. Саме під його впливом він захоплюється археологією, яка стала для нього справою життя.

Після закінчення університету вчителював у горожанській школі села Білки та гімназії селища Великий Бичків Рахівського району. У 1940 році почав працювати в «Подкарпатському обществі наук в Ужгороді», а потім завідувачем відділу нової газети «Карпатська Україна». А з возз’єднанням Закарпаття з Радянською Україною стає викладачем щойно відкритого Ужгородського державного університету.  В університеті Федір Потушняк став доцентом кафедри загальної історії. Найбільше цікавився археологією. Розкопки проводив самотужки і зі студентами.

Мені пощастило спілкуватись з Федором Михайловичем у кінці 1959 і на початку 1960 року, коли за його порадою я відвідував по суботах і неділях підготовчі курси для вступу на історичний факультет , і проживати, як родич, у нього на квартирі. У той час, щоб поступити в університет, треба було мати два роки трудового стажу і пройти підготовчі курси. Після поступлення у серпні 1960 року на перший курс історичного факультету декілька місяців проживав на квартирі Потушняків по вулиці Панаса Мирного. Федора Михайловича вже не було серед живих. Тут ознайомився з багатющим архівом письменника та великого вченого. Деякі матеріали знаходяться у моєму домашньому музеї. Серед студентів про Федора Потушняка ще за його життя ходили легенди…

Якось я отримав місце в гуртожитку по вулиці Кремлівській, біля замку. Так сталося, що поселили мене в кімнату до студентів – старшокласників. Це були відмінники навчання Іван Король, Іван Зварич, Еміл Ландовський, Василь Маняк, Василь Опіярі, які після закінчення навчання працювали на партійній і державній роботі, стали доцентами, професорами, викладачами. А Василь Опіярі з Кушниці став проректором з навчально-виховної роботи. Саме вони багато цікавого розповідали про свого улюбленого викладача. Досить було принести старі речі давнього періоду і Федір Михайлович автоматично ставив залік. Був такий випадок. Принесла їх сокурсниця на екзамен розбитий глечик, попелом покритий. Федір Михайлович взяв його в руки, подивився на студентку і промовив, що цей глечик ще вчора був у користуванні. Потім запропонував тягнути білет і відповідати на питання. Студентка почала відповідати. Федір Михайлович щось задумався і не звертав увагу. А, може, не хотів. Одне й теж саме студентка повторювала кілька разів. Як набридло, то звернулася до екзаменатора, що вона вже все розповіла. Федір Михайлович подивився на неї і сказав: «Я ставлю вам оцінку, але більше такого не робіть і не обманюйте».

Старшокурсники розповідали, що коли Федір Михайлович приймав екзамени у студентів, то в нього було за правило першій п’ятірці ставити найвищу оцінку. Наступній – уже оцінку «4» (добре). А потім ставив задовільно. Тому всі старалися прийти на екзамен першими.  Федір Михайлович найбільше цікавився археологією. Щороку очолював групу студентів, які займалися археологічними розкопками на території Закарпаття. Такі розкопки з групою студентів він проводив і в селі Велика Копаня Виноградівського району. Вже закінчували роботи, частково захопили город жителя села. Господар приходить і проганяє експедицію. Та ще й хотів відібрати знайдені речі. На це Федір Михайлович нічого не відповів. Лише коли з цього села вчилися на істфаці студенти і складали іспити чи заліки, доводилось їм перескладати.  Часто Федір Михайлович на своїх лекціях розповідав студентам про те, як проводились розкопки в нашому селі Білки, зокрема на Городищі, як їхати на Довге, зліва. Вдень проводили розкопки, знаходили цінні речі із срібла, бронзи, визначали їх вік. А на наступний приходять, а там земля зрівнялася так, ніби вчора не проводилися ніякі роботи. Видно, босоркані там по урядували. І продовжив… Колись на цьому Городищі мала свій маєток імператриця Марія Терезія. Вона щороку проїздом зупинялася на відпочинок. Коли померла, Городище опустіло, заросло чагарниками. Тільки внизу, під горою, паслося стадо свиней. Одного разу свинопас запримітив, що одна із свиней рівно в полудень кудись зникає і через годину ситою повертається вся в білій муці. Вирішив перевірити, куди це вона ходить. Підійшли до однієї з печер, і тут у самі дванадцять годин знявся сильний вітер, почувся свист. З ріки Боржави, з-під Імстичівського моста на великій швидкості летить «упирь» (босоркун), і двері на печері відчиняються. Заходить у печеру… А там 12 кімнат наповнені всяким багатством. Наприклад, в одній з них у чанах столітнє вино, яке перетворилося в мармелад. Досить кусок його з’їсти, і зразу стаєш п’яним. В інших кімнатах всяка-всячина – аж до золотих і срібних прикрас. Так захопився усім цим свинопас, що не помітив, як пройшла одна година.

Тільки побачив, як свиня почала бігти на вихід, і він – за нею. У цей час «упирь» вилітає, і за ним закриваються двері. Так пастух робив декілька разів, поки не розбагатів.

Одного разу він похвалився господарю, той розповів сусідам, а ті усім жителям села. Так білківчани стали багатими і заможними на всю Березьку округу (жупу).

З тих пір Городище стало історичною пам’яткою, охороняється державою.

Складна обстановка на роботі, заздрість, політичні переслідування, звинувачення у націоналізмі, що освіту здобув у «буржуазному» університеті, часті заслуховування на засіданнях вченої ради, цукровий діабет надломили його здоров’я. 10 лютого прийшов з чергового засідання ученої ради, йому стало погано.  Своїми ногами пішов до лікарів. Але ті вже не могли нічого зробити. З 11 на 12 лютого 1960 року  Федір Михайлович помер за 15 днів до свого п’ятдесятиріччя. Поховали його в Ужгороді на кладовищі Кальварія.  28 лютого 1965 року в Білках у переповненому людьми залі Будинку культури відбулося перше після смерті вшанування пам’яті Федора Михайловича Потушняка і обговорення його творів. На вечорі були присутні письменники і поети Ю.Керекеш, В.Поліщук, І. Чендей, В. Вовчок, П. Скунць, партійний функціонер В.М. Керечанин та знані люди села. У подарованій книзі «Повінь» вони залишили свої автографи і такий запис: «Ой, йой, як жаль, що Федору не судилося побувати на цьому святі».

Іменем Федора Потушняка названі вулиці. Встановлені меморіальні дошки в Осої, Білках, Берегові, Ужгороді. Його іменем названо обласну бібліотеку. Керівництвом області встановлено премію в галузі літератури і мистецтва. При Осійській ЗОШ І-ІІІ ступенів відкрито чудовий музей, яким завідує фахівець своєї справи Марія Дмитрівна Магурська. На часі присвоїти школі ім’я Федора Михайловича Потушняка.

Працюючи у Великому Бичкові, Федір Михайлович знайшов собі прекрасну половину, красуню, Ганну Дмитрівну Руснак, яка народила двох прекрасних, розумних синів. Старший Михайло закінчив історичний факультет. Пішов по лінії батька. Був науковцем в галузі археології, кандидатом наук. Син Дмитро працював журналістом у газеті «Молодь Закарпаття».

Ганна Дмитрівна довгий час працювала актрисою Закарпатського українського драматичного театру. Після виходу на пенсію трудилася в готельному комплексі «Дружба».

На жаль, всі вони троє пішли із життя. Ганна Дмитрівна похована на Кальварії в одній могилі з чоловіком.

Я вклоняюся перед Федором Михайловичем за те, що він народився на Іршавщині, що прославив мій край, за те, що до останнього свого подиху був патріотом і вірним сином Срібної Землі.

Петро Пітра,

с. Білки