Ранньої весни сімдесят років тому газда Юрій Ісак із Сільського – одного із чисельних тогочасних Заднянських (Приборжавських) хуторів—послав свого старшого десятилітнього Іванка з волами в Жолоби. Хлопчук мав відвезти прищепи для посадки.
Вже повертаючись, він сів не на телігу, як зазвичай це робили дорослі, а на ярмо, що полюбляли робити не раз із однолітками, щоб показати вправність, молодецтво, полегінитися. Батьки не одобряли такі хлоп’ячі «замашки», але не надто строго й забороняли. Несподівано воли зірвалися з місця і понесли зворами та ярками вниз. Зупинилися неподалік обійстя. Батько, ще здалека почувши гуркіт, вийшов стривожений назустріч. Малий верховинський «тореадор», зблідлий від пережитого, заціпенів і не міг вимовити ані слова, немовби закляк, сидячи на ярмі між величезними волячими рогами. Юрій ледве відірвав від заноз та облук Іванкові руки, на долонях яких криваво-червоними бугирцями відпечаталися різьблені ціфровання облук, за які мертвою хваткою, той тримався.
Ця давня історія могла би стати гарною основою закарпатської новели міжвоєнного періоду, але стала початком життєвого шляху митця.. Та різьба на облуку ярма, як згодом виявилося, відкарбувалося не лише на долонях, але і в серці на всі прийдешні десятиліття.
Сьогодні у свої ювілейні дні – 80 років — так оригінально відповів митець із Приборжавського Іван Юрійович Ісак на запитання про початок творчого шляху.
У авторів цієї зарисовки зародилася така задумка: до автопортрета Івана Юрійовича дописати всього тільки вісімдесят слів, які б по можливості описали художника, та, на превеликий жаль, такої віртуозності нам не вдасться досягти. Обмежимося малим, або як у древнєруському літописі тисячу літ тому написано «растёкся мыслию по древу». Ми ж, слідуючи за життєписом Івана Юрійовича, підемо за його пензлем, олівцем, стамескою, за його пальцями, що ліпили із глини образи сучасників, та ті традиційні портрети, візерунки, колорити, що через його творче єство пробилися із надр попередніх поколінь та ознаменувалися як у особистій його творчій долі, так і в долі братів, рідних дітей та внуків. А там Бог дасть − і у правнуків паростки-гени виправдають живицю коренів із діда-прадіда Ісакового. Старший цього чудового мистецького родоводу Іван Ісак міг би вже спокійно «лежати» на лаврових вінках, що прикрашають віхи його творчості.
Фрагмент іще з тих, Сільських літ. Його сусідові, майбутньому кумові та побратиму по мольберту Іванові Андрішкові, яѓер Ферко подарував «тінтяний флайбас» − для молодих сучасників пояснення – це олівець,намочена серцевина якого пише фіолетовим. На кілька літ старший сусід ніяк не бажав ділитися таким скарбом, отож довелося Ісакові малювати вугіллям. Тоді він ще не знав, що це – один із найдревніших і один із найбільш вживаних мистецьких методів.
Із роботами, виконаними вугіллям, він і прийшов поступати в Ужгородське художнє училище. Його під своє крило тоді прийняв один із основоположників Закарпатської художньої школи Федір Манайло, а згодом, на третьому курсі, – його різець ще й вправно направляв неперевершений Василь Свида.
Значний і значимий пласт у творчій іпостасі Івана Юрійовича – це два десятиліття, коли він був головним художником сувенірного цеху місцевого колгоспу імені Горького. За його ж образним висловом, то був період феномену косо зрізаної берези. Головною складовою допоміжних промислів став сувенірний цех, у якому масово виготовляли різьблені плакетки. Значно завдячуючи саме економічній складовій цього виробничого підрозділу, господарство вийшло на мільйонні прибутки. Але з не меншою, якщо не більшою гордістю митець Іван Ісак згадує про інший фактор. Крім кількох професійних художників, тут трудилися десятки молодих селян. І це був не просто труд, але творча реалізація їх, як непересічних індивідуумів. У підтвердження цієї думки Іван Юрійович наводить красномовний приклад, коли його сусід Дмитро Дзихор, унікальний різьбяр-самородок, успішно скопіював у дереві його «Сопілкаря», за якого несподівано на ВДНГ України виплатили кілька сотень карбованців. І подібних «несподіванок» було не злічити. Тому в той час і став одним із засновників та постійних активістів районного об’єднання майстрів народної творчості «Колорит Боржави».
В той час Іван Юрійович навдивовижу багато творив. Окрім розробки зразків для масового виробництва сувенірної продукції, митець надзвичайно потужно реалізовував себе і в особистому плані. Він – учасник багатьох виставок того періоду як колективних, так і персональних. Зразками творчості самобутнього митця із Приборжавського зачаровувалися чимало шанувальників мистецтва малих скульптурних форм − від рідного села, де так само проходили різні презентації, − до столичних виставкових залів. Так, на одній із найбільш престижних столичних сценічних площадок в Українському домі , на Святі одного села його галерея відігравала одну із провідних свого роду «скрипок» у симфонії народної творчості, яку бездоганно виконали перед чисельним столичним глядачем приборжавчани.
Івана Юрійовича Ісака чимало із старшого покоління читачів «Нового життя» добре пам’ятають як активного дописувача, людину, що цільно позиціонувала себе як громадянина, людину, небайдужу до долі рідного краю, села, громади. А ще він завжди стояв на сторожі традицій, того морального гумусу, в якому зароджується і живиться соками той код, із яким ми народжуємося і вмираємо – проходимо незборимо через віки як народ Срібної Землі, як ті, хто корінням вріс у цю землю, а світлі помисли в голові звернуті до святих небес.
Звичайно, таку творчу постать як Івана Юрійовича важко втиснути у малу публіцистичну форму, вона одна вартує культурологічного дослідження без супутніх портретів синів Ярослава та Леся, доньки Антоніни Дурда, внуків, що вже також формують свої оригінальні імена на різних мистецьких шляхах, що так само ведуть до висот.
Але є ще одна іпостась. Іван Ісак завжди був глибоко віруючою людиною. Його дорога до храму –це переважно дорога до Приборжавського Свято-Серафимівського православного жіночого монастиря. Він – один із тих, чиїми зусиллями свого часу було відроджену цю святу обитель.
А те ярмо з дитинства стало для Івана Юрійовича Ісака своєрідним дороговказом, що веде до вершин творчого, людського духу.
Михайло ІСАК.
