«Присвоїти звання заслуженого вчителя школи Української РСР».
Коротенька фраза з офіційного повідомлення, але великий має зміст. Багато попрацював перш, ніж був удостоєний цього почесного звання Пертро Михайлович Потушняк.
Народився він 1 лютого 1927 року в сім’ї, як він пише в своїй біографії, селянина-середняка і був у ній наймолодшим. Початкову освіту одержав в рідному селі Осій. У 1938 -1939 р.р. вчився в Ужгородській гімназії отців-василіян, а державні екзамени на атестат зрілості здав в 1945 році в Берегівській державній гімназії.
В 1943 році помер його батько, Михайло. Довгий час жив з братом Федором в Ужгороді, коли той працював у «Подкарпатському обществі наук». Згадує ті часи як дуже бідні і голодні.
У «Літературній неділі», яка виходила в 1941-1944 роках в Ужгороді, читачі часто зустрічали невеликі за розміром поезії, які друкувалися під псевдонімом Петро Селянинович. Ні товариші по гімназії, ні близькі друзі, ні знайомі не підозрювали, що під цим ім’ям ховається юний гімназист Петро Потушняк. Навколо його творчості точилися різні міркування. Одні вважали, що вірші важко читаються, інші вбачали там приховану тугу краян за волею. Та обидві сторони мали рацію. У роки окупації він видруковував чимало поезії: за 1942 рік 12 віршів, за 1943-ій – 8. Він прагнув писати, наслідуючи брата Федора.
Коли брат Федір перейшов працювати в товариство «Наука», його головним завданням було назбирати якомога більше книжок. Збирав він книги, де тільки міг. В той час в Ужгороді була велика бібліотека. Окупанти збиралися її спалити, і гімназисти, в тому числі і Петро потай виносили їх і ховали в надійному місці.
Назбирані ним книги і рукописи сховані у брата він вирішив перевезти додому. Навантажив він книги. Везе. Доїхав до моста, зупиняє його патруль. Що, питає, везеш хлопче? Книги – відповідає. Подивився, справді так. Побачив офіцер, що він кульгає. Підхопив і посадив його на візок зверху і сказав солдатові: відвези його туди де скаже. Я тоже люблю книги, − пробормотав він собі під ніс.
У радянські роки в Ужгороді, вірніше в 1945 році, відкрився державний університет. І Петро поступив на філологічний факультет. Стаціонарно закінчив три курси, але із-за сімейних обставин перевівся на заочне відділення. Спочатку працював вчителем української мови, а із серпня 1950 року став директором Осійської семирічної школи. Хотів послужити землякам. Школа не готова була до початку навчального року. Розвалювалася. І колектив вчителів стримано зустрів молодого директора. А він вдаючи, що не помічає нічого, весь поринув у роботу: «Уточнити списки. Завести для вчителів паливо. Відремонтувати дах на школі. Оштукатурити стіни. Пофарбувати вікна…». І днював, і ночував у школі. Звернувся до спеціалістів-земляків, щоб допомогли привести в порядок школу.
Якось одного разу прийшла до Петра Михайловича мати учениці й таку скаргу виклала:
−Що ж це у вас виходить? Дитина з мозолями на долонях додому приходить…
Директор повів жалісливу матір на ділянки. Чого там тільки не було! Все, що культивується в селі, колгоспі, учні своїми руками плекають. А ось півгектарний сад: у ньому до двох десятків сортів яблунь і груш, та всі рясні, червонощокими плодами увішані. На винограднику янтарні грона, сонцем напоєні, і кожен кущ, кожне стебло дбайливі руки учнів доглядають. А тінисті алеї біля школи? А альпінарій? А рибник?…
Побачила все це мати і, не приховуючи свого захоплення, сказала щиро й схвально:
−Задля такого варто до мозолів потрудитись…
Як одному з кращих директорів, Петру Михайловичу запропонували очолити Ільницьку школу-інтернат, Іршавську і Велико-Лазівську середню школу Ужгородського району, де були ним побудовані нові корпуси. На базі шкіл, які очолював Петро Михайлович, проводились республіканські, обласні і районні семінари з досвідом роботи. На одному з них був пристуній Міністр осіти УРСР. Його роботу особисто відзначив видатний український педагог Василь Сухомлинський, у якого Петро Михайлович двічі побував з своїми вчителями у школі на Кіровоградщині, листувався з ним.
Петро Михайлович постійно допомагав родині покійного бата Федора в Ужгороді.
1 березня 1986 року в будинку Петра Михайловича спалахнула пожежа. На жаль, згоріла бібліотека та унікальний архів з матеріалами дорадянського періоду. В тому числі і чимала частка того, що належало братові-письменнику, науковцю Федору Михайловичу Потушняку.
В кінці 80-их та у роки незалежності України Петро Михайлович зайнявся активною громадською роботою. Був серед організаторів Народного Руху України в нашому районі. Десять років очолював районну «Просвіту». Хоч і мав невеличкий, скромний кабінет в Іршаві, його щодня можна було бачити в центрі міста з палочкою в руках серед людей. Він був цікавим співрозмовником, мав прекрасну пам’ять та почуття гумору. На жаль загострення хвороби призвело до повної втрати зору. Помер на 75 році життя, 20 березня 2002 року.
Цікавою видалася і родина Петра Михайловича. Його дружина, Марта Іванівна Греник, народилася в Франції і проживала там до 15 років. Після війни батьки її повернулися на Закарпаття. У Франції залишилися її дві сестри. Знання французької мови стало культовим у їх родині. Марта Іванівна народила трьох прекрасних і талановитих доньок: старша донька Оксана закінчила УжДУ по спеціальності «вчитель французької мови», Наталка – Київський театральний інститут, працює редактором журналу «Київ – театрально-концертний», Леся – теж філолог французької мови, зараз проживає у Франції.
Перша любов моя – школа!, − часто любив повторювати Петро Михайлович. Школа і книга. Школа і земля. Які це місткі і які благородні почуття, скільки в них краси і душі людської.
Петро ПІТРА,
с. Білки.
