Версія для друку Версія для друку

ОЙ ЧИЙ ТО КІНЬ СТОЯВ, НЕ ЗАБОДАЙ ЙОГО, КОЗА-ДЕРЕЗА

Глибше в історію – цінніші перлини

1967-ий рік для закарпатців у українсько-радянський період історії був майже настільки ж віддаленим від свого багатовікового іноземного минулого, як ми сьогодні від нього.

Проте, як і весь СРСР, ми готували «гідну зустріч» п’ятдесятиріччю Великої Жовтневої соціалістичної революції. Район «сподобився» на кілька знакових об’єктів, частина яких збереглася, деякі втрачені безповоротно, а інші − лежать «мертвими», нагадуючи нащадкам про трудові звершення батьків. Може й були вони задрані ідеологічною драницею, але при цьому виконували сповна своє функціональне призначення.

«Нове життя» свій новорічний номер відкриває хронікою 1966 року до однієї із значущих подій описано відкриття двоповерхової будівлі універмагу «Жовтневий» у центрі Іршави, який із плином часу та певної кількості фінансово-орендних операцій став більш відомим для сучасника як дитячо-юнацьке кафе «Чебурашка».

В парку відпочинку так само до цієї дати відкрив свою концертну площадку амфітеатр «Жовтневий». Право першої пісні звичайно ж ніхто не міг перебрати у Машкінської «Верховино, мати моя» у виконанні  знаменитої «Боржави». Чудова історія із мінорним завершенням: все рідше в теле- радіоефірі та в програмах теперішніх виконавців звучить цей неофіційний гімн Срібної Землі, а амфітеатру немає й зовсім. Його знесли, заледве потужні «Катерпілери» зруйнували стіни, бо районний будинок не могли розпочати будувати – не поміщався.

Є бажання знайти прямий зв’язок із сьогоденням? Не повірите. Серед тих матеріалів, які за обов’язковою квотою Всесоюзно-Республіканського  інформаційного телеграфного агентства ТАРС-РАТАУ публікувала рядова закарпатська районка, дивним чином знайшлося місце 4 травня і для невеликої фотоінформації про Палац культури в м. Щастя.

Того ж таки року відбувається пуск цегельно-черепичного заводу. Своєрідною вершиною цього виробничо-будівельного ентузіазму, а втім не такою вже і своєрідною – бо ж на схилі однієї із лисичівських гір в урочищі Заячиха стало висадження із кількох тисяч смерекових саджанців надпису «СРСР», які тепер навіть із космічних супутників цікаві можуть віднайти. З більшою або меншою ймовірністю можна зпрогнозувати, що і цей живоростучий зелений символ минулої епохи, досягнувши своєї зрілості, впаде від «гускварни» лисичівського лісоруба.

Як досягнення, успіх у зростанні нашого благополуччя повідомляється про відкриття нового автобусного маршрута Іршава – Хуст. А через деякий час − інформація про дорожнє будівництво: 12 кілометрів шляху із Білок до Довгого покрито асфальтом, 6 км. – від Іршави до Броду. У Великому Раківці і в Білках по 500 погонних метрів, а в Ільниці – 300 м, забруковано вулиць. Цю стару добру традицію брукувати вулиці, як у Древньому Римі – на століття, згадали минулого року хіба що Великораковецький та Арданівський сільські голови.

Епоха ткала полотно історії своїми нитками. Не завжди, як виявляється ті стіжки лягали прямо, інколи і таким хрестиком собі на нашу спільну історію. Так І. Мінералова, начальниця дослідницької партії бодряче повідомляє більше десяти тисяч читачів районки, що невдовзі Боржава матиме нове русло. Врегулювання головної водної артерії Іршавщини і осушення її заплави вестиметься від Хмільника до Лукова: в окремих місцях випрямиться, в окремих – буде огороджено дамбами. Що зроблено з того, а що ні – судити жителям прибережних сіл, нам лишається хіба що застогнати від втраченого: за рукавами і заплавами, затоками і островами та повноводним руслом.

Той рік – рік Богом даного нам лікаря-хірурга, професора Олександра Васильовича Фединця. В Ужгороді вийшла книга В.Гінзбурга « В ім’я життя», а його земляк Іван Мельник опублікував на сторінках нашого часопису поему «Син Верховини».

Окаймувавши культурно-мистецькою лінією нашу 48-річну далечінь, зав’яжемо хіба що кілька вузликів на пам’ять. В районі діяло 278 творчих колективів, у яких брало участь 4560 самодіяльних митців. Скептик, або упереджений читач кине через плече: мовляв, то із приписками. Нехай і так, не без того життя тоді було. А от орденом «Знак пошани» завідуючу клубом у Лозі Юлію Михайлівну Рега навряд чи за приписки нагородили і не за  приписки, а за власні кошти колгоспники Заріччя і Сільця спорудили пам’ятник Т.Г. Шевченку.

***

Роки, десятиліття, епохи, століття зникають за днями буднів і вже в далині кількох поколінь стають суцільною, розмитою мороком відстані, лінією. За найбільш яскравими, поворотними  історики згодом називають і визначають той або інший період країни, народу, нації  на свій лад. Однак, попри загальнонаціональне, кожен індивідуум, сім’я, родина, громада, край пишуть свій неповторний літопис. Саме цими сльозами печалі і радості живиться наш Борисфен. Так уже склалося, що на догоду тим або іншим імперським «злобам дня» на закарпатські, іршавські хроніки не вистачило чорнил.

Європа ж давно вже перейшла на опис історії своїх містечок, їх жителів. Бо що ж може бути ціннішим за людське життя, а значить – для історії – і його опис.

Амалтеє, виплекай нам Зевса

В наш християнський світ із його юліанським і григоріанським календарями літочислення разом із перебудовними  нововведеннями по-східному, непомітно, і по-язичницькому, зухвально, проник та так і прижився його зодіакальний побратим.

З тих пір ми, може, й не стали більш одухотвореними, але оцерковленими таки стали. Бо як же ми це зазвичай поєднуємо в собі участь у службі Божій, а під вечір запросто звіряємо свої плани на завтра зі свіжими гороскопами. Маючи такий, щонайменше, дивний коктейль у суспільній та персональній свідомості ми все-таки, вже оглянувши 48-річну ретроспективу, спробуємо, ні, не спрогнозувати, а так – по лініях проекції із 1967-го, 1979-го, 1991-го і 2003-го, в деяких точках їх перетину, намацати певні орієнтири. При цьому, щоб «уникнути» надмірної відповідальності, адже загальновідомо, що прогнози – річ невдячна, намагатимемося прикритися переказами, міфами, легендами та біблійними оповідями, в яких, як відомо, закодовано пам’ять народу.

Однозначно, чого нам не оминути, так це росту цін і максимум, що можуть дати нам з вами, читачу, наші зусилля – це не стати біднішими за себе, минулорічних. Беремо загальне число нас, а не кого-небудь зокрема. Бо що не кажи, а піввіковий досвід переконує, що навіть за таких умов знаходяться такі умільці, що і в цих умовах збільшать свої статки. Тут мову варто вести і про наші громади. Наші бюджети формуватимуться тепер на принципово інших засадах. Гроші до місцевої казни притікатимуть уже із інших джерел. І тут скоріше за все, матимемо, як у тій приказці, за що боролися, на те напоролися. Як місцеві голови, так і депутати більш ніж активно виступали за децентралізацію влади, перерозподіл, перенаправлення  фінансових потоків. Тепер дайте відповідь, будь-ласка, щонайперше собі, скільки із них знають свою податкову базу. Це, − щоб так: хто і скільки на їх території платить із своєї зарплати і бізнесової справи державі, а скільки − місцевих податків і платежів, яким чином і на якому рівні проходить їх розщеплення.

А як-бо інакше? По-грубому тепер так, що збереш – те і ділитимеш. А хто і збирати, і при нових правилах не матиме, що ділити, як житиме?!

Ми всі так ревносно були «за» реформи, що при цьому забули: не гріх би і навчитися, що і як заробляти.

Невідь чи знайдеться у автора прихильників у виборі своєрідного прикладу, та хочеться все-таки навести вичитану колись у казкаря із Келечина Михайла Шопляка притчу «Як бідняк видоїв трьох цапів».

Король, проїжджаючи із трьома своїми міністрами по дорозі, зустрівши старшого чоловіка, що орав чотирма волами, провів із тим такий діалог:

−Чи далеко? – далеко?

−Як переднім волам роги…

−Чи много з тридцяти двох?

−Чотири.

−Чи подоїли б ви трьох цапів?

−Ой-йой, коби кому нагнати.

За фабулою байки міністрам довелося за роз’ясненням іти знов-таки до діда, який після того як ті заплатили по 300 срібних, роз’яснив, що бачить «переднім волам вижу роги», має «чотири зуби», а на «… що вас звідав: «Чи подоїли б трьох цапів?» відповів: − То про вас, небожата. Нагнав вас король, я вас і подоїв».

Щоб врівноважити, можливо занадто песимістичне враження від подібного прогнозу, нагадаємо про античний міф про Амолтею – священну козу, яка вигодувала  Зевса – верховного із богів – який, змужнівши, позбавив батька влади і заставив його повернути на цей світ своїх братів, яких той перед тим проковтнув, намагаючись зберегти владу за собою. Під одним із багатьох своїх імен він захищав свободу, що сьогодні для нас важливо,  як саме життя.

Ріг цієї кози мав властивості благодійствувати його власнику, був для нього саме рогом достатку. Ріг достатку був атрибутом Геї та Тіхе (Долі), язичницьких богинь древніх словян.

Не минути нам цьогоріч і ще одних змін. Місцеві вибори з нашою з вами допомогою приведуть, повірте, нових людей у владу.

А тут вже хочеться навести слова Євангеліста Матвія, який так подає відповідь Ісуса на прохання матері Зеведеєвих синів, щоб Він посадив їх праворуч і ліворуч від Себе в Царстві:

23 Він говорить до них: «Ви питимете Мою чашу1 (і будете христитися хрищенням, що Я ним хрищуся). А сидіти праворуч Мене та ліворуч – не моє давати, а кому від Мого Отця те вготовано».

Нас чекає чимало змін у житті. Слід бути готовим, що не завжди  вони на  теперішньому етапі  принесуть нам  матеріальне поліпшення. Частина з них вже озвучена: зростання тарифів за комунальні послуги, оплата за «наднормові»  квадратні метри житла та деякі інші. І це тільки із вже  оприлюднених. А рік ще попереду. Майже, як у приказці, – сподіватися на краще, а чекати гіршого.

Опускати руки при тому всьому не слід. Раз уже мова про таку свійську тварину як коза, до речі, вчені вважають її першою жвачною твариною прирученою людиною, варто пам»ятати, що на випасі нема рослини або куща, з якого б вона не ущипнула. Тому й молоко від неї надзвичайно смачне і корисне. Отож і нам не треба гребувати найменшою можливістю заробити і при цьому бути ощадливими і раціональними.

Щодалі, то просто хочеться –таки сподіватися на відродження на наших теренах хоч  якого -небудь із тих втрачених фестивалів. Не хотілося б виступати у ролі ментора, та важко втриматися, щоб не нагадати, кому це належить в силу службових обов»язків – у цьому році  минає шістдесят років, як  не стало  геніального нашого земляка Адальберта Ерделі. При бажанні ряд можна продовжити. Так само,  поки  на Закарпатті та й  у себе в районі не встигли призабути, відновити ту саму Гамору. Відразу контраргумент тим, хто скаже що коли на Сході України війна, то не до гульок – організатори та господарі повинні знайти такий формат і таке наповнення, яке б не порушувало  принципи солідарності із фронтовиками.

Попри всі очікувані й несподівані, а такі будуть обов’язково, негативні моменти, не треба забувати, що життя навіть у найскладніші періоди не є однобарвно чорним.

Ніяким чином, скоріш за все,  не обійтися нам без радикальних змін. Історія налаштовує нас на їх очікування.

При цьому варто тверезо оцінювати і позитиви, і негативи та не впадати при цьому із крайнощів у крайнощі.

В цьому аж занадто розлогому,  як для газети,   матеріалі було доволі приказок і прислів»їв, тож задля збереження стильового ряду і завершимо так само:  які б не були в козла роги, а на бугая йому не стрибати.

Тож давайте будемо оптимістами як та коза в дитячій казці що була на три боки луплена, за три копи куплена але при цьому вижила, ще й, як говорять на сучасний лад, задавала подекому тон при цьому.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар