Версія для друку Версія для друку

«КОЛИ ПІДБІГАЮТЬ ГОЛОДНІ Й ХОЛОДНІ ДІТИ, НЕ МОЖЕШ НЕ ДОПОМОГТИ…»

Саме такі слова при розмові сказав заступник командира роти з виховної роботи закарпатської 128-ої бригади, лейтенант Петро Горзов, який родом із села Білки.

Петро Горзов, попри молодий вік, кадровий військовий, який спеціально навчався цій справі.

– Закінчив суворовське училище в Мукачеві – військовий ліцей з посиленою військовою підготовкою. Потім вступив на навчання до Національної академії внутрішніх справ на факультет внутрішніх військ. Сьогодні це Національна гвардія. Там провчився і прослужив чотири роки. Далі — два роки у спецпідрозділі боротьби з тероризмом «Омега», – розповідає Петро про  свій шлях навчання та становлення як фахового військового.

– Продовжуємо знайомство. Як ви потрапили сюди, на фронт?

– Після переведення спецпідрозділу «Омега» в Ужгород, а я там був командиром ВСП (взводу спеціального призначення), пробув півтора року і звільнився в запас. А ще через півтора року зрозумів, що мені, як військовому, «на гражданці» місця немає, а в країні складна ситуація, тому й вирішив записатися в добровольці. При чому саме в Збройні сили України, бо тут я ще не служив.

– Невже вам хотілося на війну?

– Суть у тому, що Україна зараз потребує таких, як я. Я на це вчився, витрачав час, роки. Пішов у відставку через те, що не було з ким служити в мирний час. А коли прийшов час воювати заради країни, я повернувся, бо в мене є підготовка. Ми прийшли сюди воювати не за гроші і не за «аборигенів», а за свою Вітчизну. Усі йшли сюди відстоювати Україну, її територію. Раз уже прийшов час мобілізації чи добровольців, є заклик держави, то потрібно воювати.

– Те, що ви побачили тут, і те, що уявляли, – це схожі речі?

– Я був до цього готовий. Інструктори свого часу нас готували до таких умов, непогано готували. Збройні сили для мене щось нове, це не внутрішні війська і не Нацгвардія, це трохи інша специфіка – інша техніка, інший особовий склад. Половина мобілізовані, є добровольці і ті, хто служив 10 чи 20 років тому, тому робота з ними інакша.

– У чому завдання вашого підрозділу?

– У розвідувальної роти багато функцій, але я не можу розповідати подробиці. Ми з цими завданнями справляємося, як на мене.

– Тут окрім наших земляків, багато не закарпатців. Знаходите спільну мову?

– Узагалі-то так. Є хлопці з Чернівців, Києва, Криму, Вінниці, зі Львова. Зі східної України безпосередньо в нашому підрозділі нема.

– Із місцевими спілкуєтеся?

– Спілкуємося. Продуктами допомагаємо. У нас багато виїздів. І коли їдемо через міста чи села, то беремо з собою запаси, просто зупиняємося посеред дороги і віддаємо харчі.

– Ви допомагаєте тим, частина з яких ненавидить Україну і не сприймає присутності тут українських військовослужбовців…

– Не буду говорити про те, що думають місцеві про нас. Але коли до тебе підбігають діти, голодні й холодні хлопчики й дівчатка, то ти не можеш не допомогти…

Михайло Нодьянош,

село Білки.

Ваш отзыв

Ваш коментар