Версія для друку Версія для друку

П’ЯТЬ КАЗКОВИХ КРАПЕЛЬ

Збірка Василя Шкірі «Таємниця Смерекового замку” містить п’ять творів – казку про той самий замок, три повістини «Михайлик-насміхайлик ,” “Чупакабра”, “Забавні пригоди Андрія Незгоди” і навіть роман-фентезі “Про Василька, Марсіяну і НЛО”.

Автор працює способом зіштовхування двох світів – реального і фантастичного. У кожному творі вони взаємодіють у дещо інших пропорціях. Призводить до цього змішування традиційно головний герой казки чи повісті, який опиняється повноважним представником одного світу в іншому і навпаки. Як правило, це хлопчик-тінейджер або ж дуже дітвакуватий чоловік (як варіант – якесь звірятко із психологією сучасного підлітка). Воно й не дивно. Дж. Х. Чейз зауважив в одному зі своїх детективів, що всякий чоловік веде подвійне життя. Додамо, що це тим більш чітко проявляється, чим він молодший душею. Оця схильність чоловічої натури до подвоєння світів і призвела свого часу до виникнення мистецтва і магії – у вигляді наскельних розписів із зображенням омріяних трофеїв, ритуальних танців перед полюванням, тваринних масок, перших мисливських міфів, парадоксальної ніжності до хижака, якого треба завалити тощо. А далі вже від цього усього пішло-поїхало. До того ж М.Іванцова докинула, що хлопчики ніколи не дорослішають, тільки з часом старіють. Оце цілком про персонажів В.Шкірі, приречених авторською волею на вічне співіснування у двох світах – дитячому і дорослому, реальному і вигаданому (який втім виявляється не менш вагомим, грубим, зримим, ніж дійсність).

Вважається, що література для дітей відзначається дидактичністю. У принципі, воно так. Тільки менш вправні автори вип’ячують свої повчання назовні, а талановитіші приховують їх у чомусь такому химерному – як ліки у солодкій облатці. Найчастіше виходить щось посередині цих двох варіантів: гіркі, але корисні ліки на одній сторінці, солодощі – на сусідній.

У першому творі збірки знайомство на сільській дискотеці переростає у мандрівку кудись до чорта на роги. Мораль: “Хвилювався лише начальник охорони… Так із щастя і горя скувалася доля” (с.22).

Михайлик-насміхайлик – це заявка на закарпатського Тома Сойєра. Близький до того й Андрій Незгода. Різниця у тому, що Михайлик живе із дідом (як Том – із тіткою), а Андрійко – із батьками, причому батько «не зважаючи на те, що любив хильнути, багато читав” (с.77). Така невелика різниця у вихідних умовах призводить до двох зовсім різних історій, хоча в обох і фігурує той самий фольклорист з міста – запеклий мисливець за сентенціями з вуст підпилих дядьків. Воно й не дивно, бо «в Іршаві майже на кожному кроці бари і кав’ярні, а їдальні нормальної немає” (с.122), то ж усна народна творчість не вмирає.

Особливо про чупакабру, що останнім часом стала одним з головних персонажів сучасного українського фольклору. Втім під назвою пийокровника вона відома у нас вже багато століть – задовго до перших повідомлень про оте чудо, що примандрувало до місцевих кролів звідкись з Пуерто-Ріко. У В.Шкірі чупакабра – це якраз посланець з паралельного світу (не так з Латинської Америки, як з глибин генетичної, народної пам’яті). Це втілення підліткових уявлень про жінку, де змішалося усе – романтичні гіперболи, острах перед незвіданим, невтримне лібідо і рештки критичного ставлення до світу. Прийшла, набідокурила на двадцяти сторінках і безслідно зникла у ту саму підсвідомість, з якої вигулькнула.

І ще про – фентезі. Як на нас, перше фентезі в українській літературі – це роман О.Ільченка «Козак Мамай і Чужа молодиця” (якщо не брати до уваги «Вія” М.Гоголя), породжений ілюзіями і розчаруваннями наших шістдесятників. Натомість у В.Шкірі його «марсіанське” фентезі породжене цілком пізнаваними сучасними закарпатським реаліями. Це масове заробітчанство, коли краяни надовго полишають дітей на бабусь-дідусів, а діти компенсують брак батьківського спілкування втечею у модельовані світи. Хоча реальність не дуже й відпускає. Звідси якесь нібито не дитяче (зате дуже іршавське) – «Що будете – каву, коньяк?” (с. 213, 224 тощо). Це звернення до міліціонера. Взагалі, це не книжка, а справжній підручник життя (“По телевізору бабуся наслухалася, що всі лікарі беруть хабарі, тому на всякий випадок прихопила з собою стогривенну купюру” – с.214). Навіть на Марсі те саме – батько героїні ходив з директором космодрому в один дитсадок, тому має там законний блат. Фінал традиційний для казки – весілля. Правда, аж на Марсі і 2023 р., причому для завоювання марсіанки виявилося достатнім отримати струс мозку і забій грудної клітини. Ех, Василеві байки – та й Богові у вуха!

В СРСР 1920-х з казками пробували боротися, потім на них махнули рукою. Відтак намагалися залучити їх до завдань комуністичного виховання – не надто вдало. Тепер от намагаються з ними щось чинити в умовах нашого дикого ринку і загального зубожіння (хочеться вірити, що більше матеріального, ніж духовного). Казку же про те, як ми це все здолаємо, поки не утнув навіть В.Шкіря.

Сергій  ФЕДАКА,

професор УжНУ.

Ваш отзыв

Ваш коментар