Версія для друку Версія для друку

ОЙ ЧИЙ ТО КІНЬ СТОЯВ, НЕ ЗАБОДАЙ ЙОГО, КОЗА-ДЕРЕЗА

Адміністрація Президента

любить Ільницю

Використовуючи відповідну до тваринних символів 12-річного циклічного східного календаря термінологію, визнаємо, що 2014-ий − рік коня, виявився доволі таки баским. Його «… здобутки і втрати» доволі розлого,  про суспільно-політичні події на теренах Іршавщини в контексті загальнодержавному в перших числах «Нового життя» описав Василь Кузан. Додамо хіба що кілька штрихів для більш глибокого проникнення у сутність минулорічних процесів, свідками яких ми були, а чимало – і активними учасниками.

В надзвичайно короткий термін відбулася калейдоскопічна зміна перших осіб на владному Олімпі в Іршаві. Зауважимо читачеві на кількох прикметних і, що не кажи, вирішальних моментах для стотисячної громади.

По-перше, одночасно пройшла зміна як у законодавчій – районній раді, так і у виконавчій – райдержадміністрації, − гілках влади.

По-друге, унікальним для нашого району є вже той факт, що в кріслі голови РДА встигли побувати аж троє представників різних політичних сил: ПР, «Свободи», і ЄЦу. При цьому, вони так або інакше пов’язані з одним із найбільших сіл  Іршавщини – Ільницею. Цілком природнім у цьому контексті є наступний пункт.

По-третє, що характерно, за роки незалежності України із 11 наших «губернаторів» більша половина – вихідці з Ільниці. Якщо при цьому врахувати що один із голів держадміністрації – іршавчанин – займав цю посаду двічі, а до того додати, що нині ще живий і дай йому Боже здоров’я, В.І. Причина, теж колись перша особа в районі, то рахунок вже явно на користь колишнього шахтарського селища: сім із одинадцяти. Якщо ж проектувати наші точки (не хочеться вживати слово голови) відліку на загальнодержавний Олімп, то й зовсім цікава картина виходить. Із шести українських президентів, останні п’ять у своєму виборі зупинялися на ільничанах.

Аби не заглиблюватися у нетрі нумерології можливо доречно перефразувати сакраментальну для американців фразу: «Бог любить Америку» у  − «Адміністрація Президента любить Ільницю».

Що ж, розпрощавшись зі східним конем, та пригадавши тих, хто на коні, а хто й ні та не забувши наше закарпатське народне прислів’я: Прийде коза до воза, спробуємо через ретроспективу кількох дванадцятирічних циклів вибудувати нехай і хитку, але хоч яку-небудь конструкцію перспективи Іршавщини у рік Синьої дерев’яної Кози за Східним (китайським, або японським) календарем.

На екваторі

сьогоднішньої незалежності

Перший крок у глиб піввікової історії. Рік 2003-ій.

За два роки до того незалежна Україна провела перепис населення і якраз на старті 2003-го оприлюднили його результати. Цікавими будуть і декілька цифр, стосовно Іршавського району. Скільки нас, які ми? Станом на кінець 2001-го в Іршаві та селах проживало 100,9 тисячі громадян. В порівнянні з попереднім переписом нас стало більше на 3,7 тисячі. Приріст був найбільшим у Заріччі (21,4%), Греблі (17,3%), М.Розтоці (14,6%). Але зафіксовано і суттєве зменшення: у Дунковиці – 7,8%, Івашковиці – 7,2%, Горбку – 6,7%, і, що найприкріше у місті – 9,4%.

Крім голої статистики цікавим є такий промовистий факт: понад дві третини чоловіків і більше половини жінок задекларували себе як такі, що перебувають у зареєстрованому або громадянському шлюбі.

В районі, в громадах населених пунктів та в окремих наших земляків відбулися знакові події, що стали помітними не тільки на нашому небосхилі, а й на всеукраїнському овиді.

В культурно-мистецькому плані заслуговує бодай на побіжний огляд-згадку: вихід у світ поетичної збірки Василя Кузана «Верлібрідо»; виставка художниці Олександри Ісак «Рідна земля дала їй натхнення» у Палаці мистецтв «Український дім» національного комплексу «Експоцентр України»; виставка мисткині Любові Матіко в Ужгороді на Замковій горі; народний артист України Степан Гіга, до речі першим серед вокалістів країни, отримав чергову заслужену нагороду −  Золотий диск за мільйонний тираж свого альбому «Вулиця Наталі».

На жовтень того ж року випадає IV Всеукраїнський пісенний фестиваль імені Михайла Машкіна – один із найбільш репрезентативних, розмаїтих, масових і з числа тих, які запам’яталися як явище культурно-мистецького життя. І не тільки в масштабах району, але і в цілому по Срібній Землі. На превеликий жаль про цей фестиваль, а також про череду інших змушені говорити як про недалеку минувшину не лише як явище, але й про сам факт їх існування. Здається, до прикрого стали безповоротним надбанням нашої історії «Гамора», фестиваль Адальберта Ерделі та деякі інші.

В одній гряді із високими досягненнями на культурній ниві не гріх відзначити кілька не менш значимих подій у релігійному житті Іршавщини. Приборжавський Свято-Серафимівський православний жіночий монастир відзначив своє 70-річчя не тільки урочистою велелюдною літургією, але й виходом однойменного документально-хронікального видання авторів Андрія Світлинця і Сергія Канайла.

Широким розмахом у крайовому масштабі греко-католицька громада розкрила панораму молитвенних святкувань у пам’ять 50-річчя із дня мученицької смерті Петра Ороса.

Майже водночас довжанські католики східного обряду освячують новозбудований Свято-Іллінський храм.  Таке ж свято мала і православна громада Дешковиці.

В череді позитивних набутків року: завершення газифікації найбільш віддалених населених пунктів району, І-ий Всеукраїнський форум «Футбольні канікули» серед найкращих футбольних класів України, в яких брали участь юні футболісти із Криму, Івано-Франківська, Сум, Харкова і Миколаївської області; ІІ-а науково-практична конференція «Карпатський трамвай» була пошанована участю високих європейських громадських лідерів та щонайперше послом Великобританії в Україні Робертом Брінклі.

Ще одна оригінальна подія засвідчила нашу своєрідну приналежність до сім’ї європейських народів. У Довгому відзначили 300-річчя битви між куруцами і габсбурзькими військами. Напередодні стараннями Форуму угорських організацій Закарпаття поновлено бронзового птаха Турула на колоні пам’ятника встановленому в селі 100 років тому.

Нам би повчитися у сусідів. Ні, не патріотизму, минулий рік неодноразово фактував його надвисокість, а вмінню і бажанню доносити його, свої національні пріоритети до міжнародної спільноти. Треба починати вже хоча б із малої батьківщини. Тоді ми мали добрий зачин, хоча в подальшому його наступники тодішнього голови райдержадміністрації його не змогли належним чином продовжити. Іршавщину відвідав багаточисельний і потужний пул журналістів, чому, до речі, активно сприяла наша землячка у Києві, президент Міжнародного благодійного фонду Святої Марії Ганна Матіко-Бубнова. Коли вже мова зайшла про формування іміджу, то гріх не згадати що саме того року почала працювати комісія по створенню герба і прапора району і масово перейменовувалися площі і вулиці населених пунктів. Відкрито пологове відділення рай лікарні.

Додамо до набутого і встановлення до 20-річчя трагедії у Залужжі Пам’ятного Хреста на місці драматичної загибелі наших земляків.

Із вищеописаного вийшла доволі таки довга низка позитиву.

Але…

Ми активно взяли участь у підготовці політреформи. Під адміністративним пресом в дусі кращих зразків радянського «одобрямсу» проходило в колективах обговорення Проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України», яким, зокрема, передбачалася і двопалатність українського парламенту. На міжнародному рівні для країни агресивно прозвучав дзвіночок російської чахликівської імперської політики − намагання анексувати острів Тузла.

Тогочас працюючі в районі мали середньомісячну заробітну плату у 244 гривні, що було нижче прожиткового мінімуму та так само по обласному рейтингу серед адміністративно-територіальних утворень.

Почався ріст цін на хліб, ліки. Влада різко зайнялася формуванням 3-місячного регіонального запасу зерна.

Актуальними стали постановки питання на адміністративно-виробничих нарадах про заборгованість населення за енергоносії – 12 млн. грн. Все частіше говорять про можливі віяльні відключення електроенергії.

Влада ж паралельно опікає створення і формування організаційної мережі Громадянського форуму Закарпаття, вістрям у діяльності  якого є підтримка і прискорення політичної реформи із перетворенням України в парламентсько-президентську республіку.

Ну як тут не згадати, нехай і оскоминну, але таку доречну широковідому фразу першого Президента України Л.М. Кравчука: «Маємо те, що маємо!».

В осерді:

на переломі українських епох −

між минулим і майбутнім

Той, далекий, вже за чверть віку, або одне людське покоління – 1991 рік з повним правом можна б охарактеризувати коротким реченням. Це – час проголошення незалежності України. Його було б цілковито достатньо якби не, до певної міри, свого роду і егоїстичне бажання зануритися у власну молодість з високими хвилями суспільного збурення, тихими заводями буденності, що раз по раз натикалися на мілини економічних негараздів.

Однак, про все своєю чергою.

Вже із висоти сьогодення багато із того, що відбувалося у 1991-ому, проглядається із тіні минулого дещо по-іншому. Судячи по публікаціях «Нового життя» насиченість подіями в районі у сув’язі із загальнодержавними була максимальною.

Першою, для обмовки, ластівкою стала реабілітація наших земляків,незаконно репресованих радянською владою.

На злобу дня виходять життєзабезпечуючі, в безпосередньому сенсі цього слова, проблеми: до критичного загострюється стан справ на споживчому ринку, визначається норма, кількість товарів на одного жителя. Без недомовок, фактично вводиться карткова система.

При цьому, щоб не забути, слід обов’язково зауважити: вперше, але на жаль – не востаннє ради різних рівнів району розпочали господарський рік без плану соціально-економічного розвитку і … без бюджету.

Коли вже мову завели за владу, то більш ніж актуально, ніби й несподівано, постала проблема двовладдя. Ні, йдеться зовсім не про латентні задавнені тертя між райкомом і райвиконкомом. Перший на той час існував уже тільки фігурально. Суперечності виникли між лідерами керуючого і виконавчого органів ради: головою президії і головою виконкому. 27 березня на черговій сесії депутати ліквідовують два центри впливу в органі місцевого самоврядування і вперше в його історії на альтернативній основі із двох кандидатів обирають єдиного голову. Після двох голосувань І.Ю. Грицак (42 голоси «за», 29 – «проти») перемагає 58-річного І.І. Галаса (27 – «за», 44 – «проти»). Більш молодий представник тієї частини партійно-радянської бюрократії, яка вже встигла надкусити і відчути запаморочливий смак спокусливого «яблука»  збагачення в умовах ринкових відносин, не міг не подолати виразника ортодоксальної частини цієї касти управлінців.

Закономірно. Свіжий бо вітер змін з потугою особистої ініціативи рвучко, зривав напіввідхилені недолугою горбачовською перебудовою двері із залізних бабок тоталітарного колгоспу під абревіатурою «СРСР».

Проте не слід із шальок історії скидати гирі адмінтиску. Бюрократи низинної базової ланки поки що послушно виконували волю центральних органів. Факти? Будь-ласка. 17 березня на референдумі СРСР і республіканського опитування із 91,7% виборців, що взяли участь у плебісциті, 69,1% висловилися за збереження Радянського Союзу, але 77,3% воліли би бачити в ньому свою республіку на засадах Декларації про державний суверенітет України, проголошеної Верховною Радою влітку за рік до того. Здавалося ніщо не віщувало дзеркально протилежні результати через дев’ять місяців.

Забігаючи в хронології наперед, для більш зримого унаочнення принципу гойдалки народних симпатій і уподобань подамо результати Всеукраїнського референдуму від 2 грудня. Підтримали незалежність України 56442 виборці Іршавщини із 59832-х, що взяли участь у голосуванні, або 94,3%. Що ж піднесло громадянську думку із перечею до апогею національної свідомості у громадянському виборі. Її збудили мітинги Руху, протестні акції у Підгірному та в Іршаві проти роботи бітумбази  районного шляхового ремонтно-будівельного управління та СПМК-23 (в сучасних умовах проблема може виглядати дещо в іншому спектральному аналізі), масово-поголовний обман населення союзним урядом Павлова з його вилученням 50-рублівок, короткостроковий шок від триденного недолугого державного перевороту «ГеКаЧеПістів» та «запліднений» Актом проголошення незалежності України.

Для повноти політичного пейзажу ще кілька важливих мазків. 2 грудня разом із усім народом обрали у державі першого Президента України Л.М. Кравчука. Громада Іршавщини внесла і свою лепту в буксу його перемоги − 35706 голосів виборців, або 59,6% тих іршавчан, які взяли участь у голосуванні.

Ну і ще ми сподобилися докупи з усім Закарпаттям: у загальнодержавному референдумі більш ніж 80% із нас (47916 із 59829) забажали, щоб Закарпаття отримало із закріпленням у Конституції України статусу спеціальної самоврядної адміністративної території як суб’єкта у складі незалежної України і не входило у будь-які інші адміністративно-територіальні утворення. Відчуваєте яким душком попахувало, і можливо, як би воно нам аукнулось із теперішнім кушницько-русинським «прем’єром» у Москві та якщо ще врахувати скільки наших родин зав’язано  фінансовою пуповиною зі столицею під двоголовим стерв’ятником.

На фоні таких переломних, епохальних подій життя Іршавщини мало і декілька значимих як для регіонального рівня подій. Цей ряд у довільному викладі міг би виглядати вочевидь таким чином: створення державної служби зайнятості в районі на базі існуючої служби працевлаштування населення, начальником якої призначили В.М. Параду в передостанній день весни, після 4-ох років будівництва здано в експлуатацію районний будинок культури; флагмани нашої промисловості, як от Ільницький дослідний завод МЗУ та Іршавська бавовняно-ткацька фабрика –в числі засновників Закарпатської універсальної товарної біржі; за 19 місяців поза держзамовленням за проектом ВЦРПС збудовано районну стоматполіклініку, вартістю півмільйона  карбованців і на додаток на 80 тисяч – обладнання; у неділю, 22 вересня, в Іршаві закладено і освячено Преосвященним єпископом Мукачівським і Ужгородським Євфимієм храм святого пророка Іллі Фесвітянина.

Якось непомітно пройшли ювілеї Марійки Підгірнянки (110 років із дня народження) та Адальберта Ерделі (100-річчя). Хіба що районна газета відгукнулася статтею директора Чорнопотіцької СШ Маргарити Фегер про необхідність створення музею уродженця Смологовиці  із душею парижанина та європейським рівнем мистецького таланту, що на превеликий жаль всі ми з вами й досі не реалізували і дає більш ніж достатньо підстав щоб наректися через це плебеями. Тоді ж редакція отримала коштовний подарунок від свого автора і друга – ільницького художника Василя Ловски – класичний портрет А. Ерделі, що й досі залишається окрасою її невеликої галереї.

***

Піднесена ейфорія того переломного часу – це з однієї сторони, а з іншої – втрата соціальних орієнтирів переважної більшості населення стали серйозним підґрунтям нашого примарного уявлення, що зі здобуттям незалежності ми незбагненним чином в історичну мить ока станемо в один ряд із демократичними та з високим рівнем життя європейськими країнами. Здається тільки тепер ми починаємо реально тверезатися від того суспільного сп’яніння.

Один із піків застою

Один із піків хребта радянського застою – 1979 рік.

Чисельність населення республіки становила 49,757 тисяч жителів. За дев’ять років від часу попереднього перепису в Україні населення зросло на 2,7 млн. 61 відсоток громадян другої за потугою радянської республіки мешкали у містах. Ця частина прогресувала. За вказаний період населення полісів та мегаполісів зросло на 4,8 мільйона і тільки 2 з них – становив природний приріст.

В цей час Іршава так само «обростала жирком» приїжджих робітників та інженерно-технічних працівників місцевих промислових підприємств як за рахунок міграції до райцентру сільських жителів так і направлених за розподілом після закінчення ВУЗів молодих спеціалістів із інших регіонів. Велася інтенсивно завершальна робота по підвищенню статусу районного центра із селища міського типу – до міста.

Іршава, як і район в цілому, набирає серйозної ваги у соціально-економічному потенціалі краю. Хоче молодий читач переконатися, або, старшого віку, згадати, − нема питань:

в шляхове будівництво та утримання доріг вклали до 850 тисяч карбованців;

в Приборжавському здали дитячий комплекс (на 140 місць), споруджений за рахунок місцевого радгоспу;

заселено новий відомчий п’ятиповерховий будинок заводу «Іршавремверстат» на вулиці Набережній в Іршаві;

введено в експлуатацію сучасний цех Закарпатського заводу вузлів та деталей мастильного обладнання;

школярі Кушниці та Чорного Потоку розпочали новий навчальний рік у триповерхових просторих, тільки но зданих в експлуатацію, школах;

заклали фундамент під поліклініку в Білках, що стане фактично завершальним етапом експериментальної забудови села, за що білківчани  та їх нащадки повинні завдячувати шестиразовому депутатові Верховної Ради СРСР , двічі Героєві соцпраці і земляку Ю.Ю. Пітрі;

проведено реставраційні роботи на Гаморі кошторисною вартістю 23 тисячі карбованців;

у Колодному господарським методом розпочали будувати будинок культури на 250 місць;

створено нове підприємство – райсільгоспхімія;

всього на 30 об’єктах освоєно 7 мільйонів карбованців.

Із того часу маємо ще один факт, який певним чином перегукується із тривожним сьогоденням. Майстри із Закарпатського заводу ВДМО виготовили запобіжні клапани для автоматизованої системи змащування  4-ох курантів на Спаській вежі Кремля. Навряд чи є в цьому який-небудь зв’язок, окрім випадкового збігу, але нагадаємо читачеві, що головний і символічний годинник Росії минулоріч  поставили на ремонт. Час для Кремля зупинився…

Здавалося б застійні роки оминули соціальні та військово-політичні катаклізми. На жаль ні. Під гладдю незворушної тини немов болотний газ нерідко вигулькували його малі чи великі бульбашки. Слід було лише вчитуватися в їх символічне значення.

До 45-річчя страйку в Довгому у підприємця Беньяміна Кершенбаума із фірми «Гольднер» газета подала розлогий нарис «Так загорялася зоря». Серед організаторів боротьби довжанських лісорубів за свої економічні права поіменовують Івана Сенинця, Дмитра Німчука, Івана Трикура, Василя Бабинця, Василя Саварина. Підтримали їх та їх побратимів тоді в село приїжджали Алоїз Гилл – депутат Національних зборів, Павло Терек, Йозеф Новотний – депутати парламенту, сенатор Вітезлав Мікулічек та редактор празької газети, органу КПЧ «Руде право» − Франтішек Немец. Нехай і не вповні, але в протистоянні довжанські пролетарі відстояли свої вимоги. Наведемо паралелі із минулорічним перекриттям траси.

А під завісу того, на перший погляд, такого милостиво-ласкавого року Політбюро ЦК КПРС приймає рішення про введення обмеженого контингенту радянських військ в Демократичну Республіку Афганістан. Ця кривава епопея затяглася на гірких десять років.

Саме так. Впродовж року ніщо не віщувало за доступними джерелами інформації, простому люду близькість цинкових трун, трійну в скорому часі трансляцію по ЦТ і УТ «Лебединого озера» П.Чайковського, які ще до офіційного повідомлення давали знати 250-мільйонному радянському народові про відхід у вічність чергового із кремлівських старців, та карколомність змін, що їх невдовзі лавиною зрушив і не зміг скерувати процес останній Генсек ЦК КПРС та перший і знов-таки останній Президент Радянського Союзу Михайло Горбачов.

Ми ж того року  мистецький акорд підняли на значну висоту, як для тих умов. У видавництві «Карпати» в перекладах Петра Скунця вийшла перша і на жаль, єдина збірка німецькомовної поетеси із Кушниці Ольги Рішаві «Голуба мандрівка».

На початку  червня режисер-постановник «Укртелефільму» Радіон Єфименко знімає в наших краях фільм «Пісні щастя» за участі заслуженого артиста УРСР Івана Поповича. Ця стрічка приурочувалася до 40-річчя визволення Західної України Червоною Армією. Паралельно йшла робота цього ж творчого колективу над документальним телефільмом «Співає Іван Попович». Місцеві краєвиди понад Осоєм, попід полониною Кук живою своєю творчістю поряд із Поповичем помережили самодіяльні артисти Іршавщини – народний ансамбль пісні і танцю районного будинку культури «Верховина», вокальний ансамбль райлікарні «Сестричка» і знаменита «Боржава».

А в Кушниці телевізійники з Ужгорода зняли документальні фільми: «Накази виборців – у дії» та «Сила пропагандистського слова» − для нас сьогоднішніх, як чистий символ епохи.

Штрих на піку епохи. Виконком Іршавської селищної ради народних депутатів своїм рішенням перейменовує вулицю Зелену на імені Василя Фенича.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар