Версія для друку Версія для друку

ЛЮБОВ, ФЕСТИВАЛЬ І ВІЙНА

Закарпатці відправляють тонни вантажів на Схід чи не щотижня. Придбано засоби індивідуального захисту, тепловізор, вантажний автомобіль, відремонтовано і доставлено 10 БТРів, багато одягу, а про консерви, крупи та інші продукти вже і говорити нічого. І збиралися кошти у супермаркетах, і письменники продавали свої книги, а кошти кидали у скриньку, і проводилися концерти та акції, і «сльози сепаратиста» реалізовувалися на розлив, і різні сувеніри зі специфічною авторською символікою продавалися, і організовувався аукціон картин наших художників…

Війна нас виснажує емоційно, вимотує нерви, забирає фізичні сили, робить жорсткими і, навіть, жорстокими, спресовує час, перевіряє на справжність. І нашу любов у тому числі. Бо любов – це, в першу чергу, дія. Говорити можна багато, але рано чи пізно коханій людині захочеться добробуту, захисту та їжі, яка, на жаль, із неба не падає. А от бомби і снаряди, міни падають…

Доводилося мені неодноразово спілкуватися з чоловіками, які там були, які повернулися живими і неушкодженими, неушкодженими тілесно, бо душі у них таки покалічені.

Тема любові, як і сама любов – нескінченна. Стосунки між чоловіком і жінкою, між хлопцем і дівчиною не припиняються ніколи. Вони можуть трансформуватися, приймати більш реальні, фізичні, платонічні чи віртуальні форми, але не зникають. Війна робить кохання більш щемним, вразливим, тонким, крихким. Розуміння небезпеки, присутність постійної загрози, відчуття того, що кожної хвилини можеш втратити кохану половинку лягає особливим відтінком на полотно життя. Люди більше починають цінувати одне одного, більше прощати, частіше прощатися… Певно, від постійної присутності смерті, від її, так би мовити, уособлення, від приреченості та неможливості впливати на ситуацію, від відчаю та щохвилинної боротьби з ним, кожній живій людині потрібен релакс, можливість відволіктися, переключити увагу, змінити рід занять, звільнитися від всеохопної стресової ситуації. Ось тут на допомогу приходять книги, пісні, концерти і, ті ж таки фестивалі.

Закарпаття тривалий час славилося значною кількістю та високою якістю яскравих і самобутніх фестивалів. Але цього року майже всі вони «повмирали». Їх «убила» війна.

До речі, по всій Україні фестивалі таки проводяться. Нещодавно мені вдалося побувати у Кіровограді (а це, треба сказати, досить-таки близько від лінії фронту) на театрально-літературному святі «Вересневі самоцвіти». Батьківщина Карпенка-Карого насолоджувалася виставами відомих театрів та майстрів художнього слова кілька днів. Сюди приїхали і Одеський «Театр на Ніжинській», і театр Івана Франка, і Коломийський, і Херсонський, і Криворізький театри. А письменники, серед яких були і молоді автори, і славнозвісні Володимир Шовкошитний (м.Київ), Віктор Мельник (м.Вінниця) та Віктор Погрібний – співець рідного степу, якими  опікувався не менш відомий поет із Кіровограда Олександр Косенко, мали на чарівному Хуторі Надія окремий відкритий поетичний майданчик.

Треба сказати, що фестивалі проводяться по всій території нашої Батьківщини. Правда, масштаби менші, веселощів не так уже й багато, а основний акцент ставиться на патріотичній ноті. Майже на всіх таких святах проводиться збір коштів на підтримку бійців АТО. І від цього виграють усі.

А найперше хочеться сказати про митців. Адже саме їм потрібно вирватися із кабінету, із звичного оточення, встати із крісла, відірватися від монітора щоб побачити, що життя є не тільки в комп’ютері. Необхідно вдихнути свіжого повітря, розправити спину, поділитися своїми надбаннями та послухати інших, просто поспілкуватися за келихом доброго вина. Кожна поїздка – це відкриття, досвід, натхнення, пізнання чогось нового, можливість подивитися на звичні речі іншими очима… От і цього разу, крім усього, я подивився на відому пісню геніального Дмитра Павличка, з іншої точки зору.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотнi, в душi моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне – то любов, а чорне –

                                      то журба.

Творча думка накопичується всередині людини. Її потрібно періодично випускати на волю. А фестиваль – це і є воля!

Виходячи із сказаного, можна із упевненістю заявити, що відсутність фестивалів гальмує не тільки розвиток культури, але і наближення нашої великої перемоги над російським агресором та доморощеними бандитськими формуваннями на Сході країни. А ще відсутність фестивалів – це обмеження території любові. І простору свободи, до речі, теж. Ось так, панове!

Василь Кузан.

Ваш отзыв

Ваш коментар