Версія для друку Версія для друку

ХРАНИТЕЛЬ ОБРАЗІВ ВІКОВОЇ ДАВНОСТІ

Роки, як кулеметна стрічка, вибивають із шеренги свідків далекої минувшини одного за одним тих, хто не тільки творив історію першої половини ХХ століття, але й здатний донести до нащадків ту атмосферу, дух, той аромат малої батьківщини, який не можуть вивітрити ні простір, ні час. У модерному літературному процесі все менше місця знаходиться творам, що сюжетно вписані у нашу віддалену самобутність і стилізовано належать епосі двох світових воєн та загубленому у центрі Європи Задньому (таку назву до 1960 року мало Приборжавське) з його неповторними фігурами, типажами – місцевими мачо ( тоді ще й слова такого жоден селяни не чув), ґаздами-торопаниками, бітангами-пройдисвітами, пролетарський час яких настане після чехів і мадярів.

– Іван Васильович Сабадош народився, коли на Закарпатті проходило становлення нової для Європи держави – Чехословаччини. Найбільш демократична і промислово, технічно розвинена країна Старого світу ніби не помічала у себе на окраїні у Підкарпатській Русі кричущу бідність, страшенний соціальний визиск, захланність, що супроводжували русинів-українців – від народження до смерті. Але соціальний устрій – то лице, тло, на якому проявляє характер земляків Іван Васильович. На перший погляд скупий у барвах, але наскільки глибокий у знанні предмету – психологічних типів. З деяким виріс, про декого чув від старших людей, за когось молодь сама гомоніла на довгих зимових вечорницях, а хтось ходив щодня поруч на сінокоси, копаня, сидів у жидівській корчмі, з кимось ішов добровольцем до «руських» у армію та воював у Словаччині та Польщі, когось «записував» у колгосп, коли «старі чеські комуністи розійшлися по основному питанню»,  «що прийшло до нас, якась соціалізма, а ми чекали комунізму». Тут тобі і розчарування, і самоіронія, і скепсис над власними ефемерними уявленнями про своє майбутнє.

Його історії, сподівання, новели, байки, анекдоти – жанр на вибір – якщо брати за ознакою літературної готовності (рівня), більше скидаються на фольклорні, так звані польові записи. Але ми маємо завдячувати таланту І.В. Сабадоша, його працелюбності, неабиякому хисту виділити головне за можливість привідкрити скрипучі столітні двері у власне минуле. Автор описує тільки людей – ніби художник потужними, рвучкими, енергійними мазками малює сюжетну картину, а в ній – випуклі, майже без відтінків, ніби скульптурні людські характери земляків, яких дещо мало вже пам’ятають і їх прямі нащадки. Здається всі ці історії в його пам’яті всотаної замолоду інформації – як зарубки від Фіркового палоша на сторнацових стовпах після сільських весіль. Ні, вони як той буковий гриб, який потрапив під «гноївку» радянської тоталітарної заборони на все, що виходило за межі визначених за ідеологічні кліше, особливо на «довизвольний» (довоз’єднавчий) період, а за чверть століття нашої незалежності висохли, і сьогодні спалахнули яскравим пломенем березової,  заготовленої ще в дитинстві, юності і молодості.

Читаючи новели Сабадоша ніби і ти ловиш рибу зомком, ідеш у полонину, відкриваєш двері, а потім сидиш у жидівській корчмі, вечірничиш з дівчатами та пізнаєш світ реальний і демонічний, коли ще селян «водило» і вони блукали, та не знаходили дороги до домівки, аж доки «третій когут не запіє». Читаєш про їхні мандри в далекі краї аж до Алжиру, і, мимоволі, спадає на думку, а скільки тепер по світах нашого люду. І якщо так, то що помінялося за сто років. Хіба що заробітчани тепер купують не дараби землі, а «Опелі» та «Шкоди», та будують хати-палаци. А в Європі і далі досягають статків не кидаючи рідню, своє обійстя і край. Ми ж міняємо країни, держави, соціальні устрої, але й продовжуємо наймитувати: ген від мадярів – до американців.

За біографією Павла Ісака (Палки Грицьового – по-сільському) – доля не одного краянина: поневіряння по світах, вивчення іноземних мов, бо як було вижити у чужому середовищі без освіти та знання мови, не бувши пристосованим соціально, не знавши до того нічого окрім постолів, петека, гарьованя на землі. А скільки таких біографій залишилося невідомими, хіба що хто-небудь із рідних пам’ятає. Правда тепер уже інформаційний простір у сучасних остарбайтерів заповнений іншими міфами, легендами, переказами.

Описи, прямо сказати, скупі, щоб не мовити бідні, як ціфровання на ужиткових речах у простій селянській господі.

Ні-ні, та цього приборжавського літописця так і наверне на соціальне тло: як не гандльовання з жидами, так – колгоспні будні, як не голодний рік, так на заробітки від мадярів – до радянської шабашки. При цьому майже не зустрічаємо розлогих описів побуту хатнього укладу, посуду, утварі, якихось прикладних речей, хіба що господарського реманенту. Проте, ми подибовуємо натуралістичні подробиці, що ніби вихоплені за зразками творів французького класика Еміля Золя.

Невтомно збираючи народні перекази Іван Васильович показує нам, звідки витікають оті джерела народної мудрості, завдяки яким виживаємо, завдяки яким залишаємося людьми поміж собою та стаємо щораз погідніші у цьому, такому непростому світі. І в цій криниці, повній чистоти, свіжості, що аж охолоджує до тверезого осмислення нас – дітей і внуків цих селян у домотканих петеках та постолах, успадкованих на генетичному рівні світлих сімейних відносин. Цим і єднаємося із дідами й пращурами, щоб опертися на найміцнішу основу. У заповіді, хай занадто дидактичні, аж по-казковому повчальні, вкладені у вуста дідика, бабки Вербички і Морковційові заповіді для жони із Лози, не втрачають актуальності для теперішнього покоління земляків Сабадошових, а затим − не тільки для них. Бо ті моральні чесноти, що їх доносить оповідач – незрадливість, допомога бідним, дружба, сімейне виховання – не нівелюються, не втрачають актуальності. Може й мало їх, цих чеснот, може б їх частіше згадувати?

Ці твори І.В. Сабадоша заслуговують на публікацію вже хоча б тому, що вони останній виплеск тогочасної культури. Може й віє від них столітньою давністю, але ж ходимо ми в музеї на раритетні речі, артефакти і начебто дається шукаємо стародруки, а це нам у руки – ніби листи від далеких предків. Важко віднести це до позитиву чи негативу, проте маємо одне із сучасних свідчень дорадянської епохи нашого краю. І в цьому, автор цих рядків, переконаний, їх найвища цінність. В тому числі найбільше історична.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар