Версія для друку Версія для друку

ВІКТОР МАВРІЦ, – ЯК ВІДКРИТА ПАРТИТУРА, ЯК ВІДКРИТИЙ СТАН

Кожного разу ця пісня починалася по іншому. За різних обставин, на різних весіллях, бенкетах чи концертах, на сцені чи в ресторані, незалежно від апаратури чи акустики було щось таке невловиме, що відрізняло її виконання від попереднього. Кожного разу вона звучала не так, як минулої суботи, того чи позатого року. Азарт був тим самим, настрій такий же, баян один і той самий, публіка, зазвичай, теж була підігрітою до відомого всім середнього градусу. Чи, може, то я кожного разу слухав пісню за інших обставин і саме це впливало на моє її сприйняття.

По селу гуляє баяніст

Наш сусід, усміхнений артист.

Це була одна із моїх улюблених пісень. І якщо нам доводилося працювати на весіллі разом, я неодмінно просив друга виконати саме її. Але Вітя відповідав: «Ще не час. Трохи пізніше». І я його розумів. Хоча слухав би пісню безперестанно.

Пісня зігрівала і серденько, і душу, і тіло. Вона своєю надзвичайною простотою і магічною силою перетворювала людей із звичайних – на просвітлених, чистих, добрих і безпосередніх. Такими можуть бути, так уміють радіти тільки діти і ті, хто безмежно любить музику. Бо музика вселяється в душі, в голови, в груди, в ноги і в руки, всотується в найдрібніші складові людського тіла, в кожен атом і кожну молекулу і стає сутністю людини, її стрижнем. Тоді людина перестає відповідати за себе – за неї відповідає музика, мелодія, ритм, пісня. Ну і, звичайно, маестро, віртуоз, майстер, музикант, який на кілька хвилин перетворюється на всемогутнього бога. Чи наділеного божою силою ангела, якому доручено у цю мить керувати сотнями людей. І йдеться тут саме про божу силу, саме про доброго ангела, бо під впливом такої музики людина здатна творити тільки добро.

У хвилини особливого натхнення Вітя перебирав кнопки баяна із непідробним піднесенням. Його очі світилися, а пальці бігали по білих і чорних кружальцях ніби самі по собі, незалежно від його волі, а тільки, підкоряючись неземним законам стихії вищого ґатунку, стихії нот, звуків, переливів і підйомів до найвищого і найчистішого звучання, до кульмінації, яка неодмінно десь таки мусить бути. Сила його щирості і щедрості, душевної доброти і відкритості, непідробної посмішки і безмежної любові до життя, до всього живого, до села і світу, до родини і всесвіту найкраще проявлялися під час програшу. Тут він був королем. Тут він був не просто королем – володарем! Він відчував власну силу і користувався нею. Він укладав усю душу тільки в музику, не помічаючи нічого довкола, і тоді здавалося, що його душа – це і є музика. Музика і нічого, крім музики.

Вітя Мавріц і жив, як грав на баяні. Був у житті як відкрита партитура, як нотний стан, на початку якого є тільки скрипічний ключ, а далі – чисті і високі ноти. А ще – щира незабутня посмішка і влучні анекдоти до будь-якої ситуації в житті.

На одній із найвищих нот життя Віктора Карловича Мавріца обірвалося. У п’ятдесят шість років він пішов у вічність. Саме так сказав священик шостого грудня 2014 року на церемонії поховання у своїй промові у Довжанському храмі Сходження Святого Духа. Суботній сонячний день зібрав у селі, здавалося, всю мистецьку еліту області. Стільки музикантів не збирає жодне весілля, жоден концерт. Викладачі шкіл мистецтв із Довгого, Приборжавського, Великого Раківця, Іршави, сусідніх районів, артисти Закарпатського обласного драматичного театру, співаки і цілі ансамблі з усієї області, друзі, з якими пройдено і зроблено чимало. Хор із Хуста співав «Алілуя» та «Вічная пам’ять»… Урочисто звучали місцеві виконавці українською і словацькою мовами на «ґовроші». Інколи клавіші створювали враження звучання органу. Жінки тихо схлипували, а чоловіки намагалися сховати очі… Молодий священик заспокійливим голосом промовляв мудрі речі, звертаючись до батька Карла Людвіговича, до молодшого і єдиного брата Олександра, до донечки Юлі, до всіх присутніх. Дивно, але після його слів усім ставало трохи легше… Бо «не треба плакати, побиватися і нарікати на Бога, тільки молитися і казати «нехай буде воля твоя, Господи»…

А Вітя слухав усе це і посміхався. Навіть після того, як закрили труну.

А ще Вітя дуже любив дякувати. І подяка його була особливою: «Дякую тобі за те, що ти є». І мені так дякував, і багатьом-багатьом…

А тепер я… Та ні – усі ми дякуємо тобі, друже. Дякуємо і вклоняємося до землі. Не за те, що ти у нас був. Ні! За те, що ти у нас є! І будеш у нас завжди, допоки ми житимемо. Бо своїм бажанням жити і своєю любов’ю ти щедро поділився з усіма нами. Бо твоя посмішка додаватиме нам снаги і натхнення до життя. Не завжди до такого, якого би ми хотіли. Але…

І нехай б’ється частіше. І нехай не забуває дякувати тобі, друже.

 

Василь Кузан.

Ваш отзыв

Ваш коментар