Формування державного кордону сучасної України по суті своїй і до цих пір залишається остаточно незавершеним процесом у міжнародно-правовому контексті. Він сформований на основі міждержавних кордонів колишнього Радянського Союзу і адміністративних меж, що розділяли території радянських республік, країв і областей. На значній частині українського пограниччя до цих пір не проведена демаркаційна лінія, яка визначає лінію кордону безпосередньо на місцевості. Мова в даному конкретному випадку йде про ту територію, де закінчується Російська Федерація і починається земля України.
Україна, як держава, задекларувала ці міждержавні розмежування у своїх основоположних документах, визнаючи цілісність і недоторканість кордонів, встановлених у Європі після Другої Світової війни та на основі Хельсінкських домовленостей. При тому, за коротку історію сучасної незалежності, уже до нинішньої майже нічим, окрім облудливої «МИДовско-Лавровской» риторики, немов фіговим листком, не прикритої військової агресії на Донбасі, ми вже пережили майже відверте захоплення Тузли та зазіхання на острова Зміїний зі сторони сусідів. Звичайно. Абсолютно про всіх так говорити не можна, і не будемо, але тут уже аж ніяк не хочеться згадувати ту нашу закарпатську приказку, у якій ближчий сусіда кращий за далекого родича.
Українська держава в сучасних її межах, її територія реально формувалася практично упродовж першої половини ХХ-го століття. Не вдаватимемося глибоко в історію процесу, лише побіжно згадаємо деякі державно-адміністративні формування, що в подальшому стали головними складовими спочатку УРСР у складі СРСР, а потім – незалежної України: періоду революції 1917 – 1920-х рр. – УНР, ЗУНР. Гуцульська, Криворізько-Донецька Республіки, 1939-1945-х рр. так зване визволення західноукраїнських земель, Північної Буковини і приєднання Закарпатської України до складу УРСР, та включення до складу України — на правах автономної області — Криму в 1954-му році. В цей же історичний період ми втратили цілий ряд етнічних територій: Берестейщину, Мараморощину, частину Східної Словаччини, окремі райони Кубані. Воронежщини та цілий ряд інших регіонів. Сповідуючи принцип територіальної недоторканності та непорушності післявоєнних європейських кордонів ми, український народ і його держава, завжди сподівалися на аналогічне ставлення до себе своїх сусідів, не декларуючи і не ставлячи у міжнародних відносинах абсолютно ніяких претензій територіального характеру. Самі собі, опираючись на мирний характер здобуття та розбудови незалежності, ми натягли дрімотно-оманливу заспокійливу пелену відносин із сусідніми державами – нібито якщо вже не всі і щасливі від нашої незалежності, то у крайньому випадку вже змирилися із Україною та її, спочатку, багатовекторною міжнародною політикою, а вже потім – європейським вибором.
Стверджують, що одну із характерних ментальних рис українця достатньо повно передає знов-таки приказка: хай у мене хата згорить, тільки, щоб у сусіда курка здохла. Хід цьогорічних російсько-українських міждержавних взаємин дає серйозні підстави стверджувати, що це все ж таки більш характерно для нашого північного сусіда, аніж для нас. Російська державна та нац-болівська пропаганда, аж захлинаючись, по всіх ефірах гебельсівсько-кисельовських телеканалалів та на офіційних газетних шпальтах, втовкмачують неукам про якийсь там подарунок Хрущовим Криму Україні до 400-тої річниці Переяславської ради, при цьому ніяким чином не згадуючи історичний факт входження на правах автономії Криму до складу України у 1918-ому році.
Було б добре, якби і в міжнародних відносинах всі сповідували, а ще краще – дотримувались принципу щирого українського селянина: мені чужого не треба, але й до мого тобі –зась!
Майже чверть століття Україна мирно намагалася вирватися з тенет комуністично-радянського минулого. Марно! Імперські амбіції нинішнього господаря московського Кремля втілилися спочатку в «мирних» зелених чоловічках на півострові Крим, а потім в лугандоновських самопроголошених республіках на Донбасі.
Якщо взимку 1918 року сотня українських патріотів-гімназистів не встояла перед навалою більшовицької наволочі, то тепер «кіборги» в Донецькому аеропорту дають доброго відкоша відбірним спецназівцям російського ГРУ та ФСБ. З гіркотою, але слід визнати, що сепаратистська повзуча та відверта військова російська агресія застали Збройні Сили України не в апогеї бойової готовності, Та попри те в Україні не лише відбулася Революція Гідності, але й повнокровно сформувалося суспільство, в якому громадяни готові як відстоювати свої права, так і боронити власну державу і країну, жертвувати своїм здоров¢ям та навіть життям задля недоторканості її кордонів і територіальної цілісності.
Ті, хто в цей нелегкий для України час важить життям, гине від реактивних снарядів Градів і Смерчів, знають по-справжньому високу ціну цілісності і неділимості рідної землі та її кордонів.
Події на Сході України наочно продемонстрували нашу спроможність стати в один ряд із цивілізованими народами, націями що самостверджуються всупереч протидії цього суперечливого і далеко не сприятливого світу.
Михайло ПОПОВИЧ,
т.в.о. військового комісара Іршавсько-Виноградівського ОРВК,
підполковник.
