Версія для друку Версія для друку

ТРУДИ НАШІ – БОРГИ НАШІ

За характером  Ірина Михайлівна Ваш належить до  тих  жінок, які спокійно могли  б орудувати  будь-яким, навіть  і великим чоловічим колективом.  Дане означення  —  лише як  констатація, без  будь-якого емоційно-характерного  забарвлення. Більше ніж чверть віку  вона є керівником Доробратівської територіальної громади, що само по собі промовистіше за ділові характеристики. На подібні приклади  наші органи місцевого самоврядування не надто багаті.Хоча для справедливості подібного твердження варто додати, що серед “довгожителів” – сільських голів жінок пропорційно  таки більше. В чому причина   такої ситуації важко переконувати без серйозних наукових досліджень, але  прихильникам  і апологетам  гендерної  рівності  це суттєво додає в аргументації.

Якби питали, до прикладу, саму Ірину Михайлівну, скоріше за все,  найперше вона б віджартувалася, а по серйозному додала б, що треба співпереживати людям, своїм землякам, по-справжньому перейматися їх болями і насущними проблемами.

У далекому 1986 році її молоду, енергійну,  активну в громадському житті вчительку  обирають секретарем сільської ради. Десять років,  які вона пропрацювала  на цій посаді — велика школа не тільки як для посадовця. Щонайперше,– В діловому плані, але і як  пізнання всієї повноти людських доль сільського люду, різних перипетій і колізій, про які нерідко не знають навіть  і близькі родичі, а чи сусіди. За деякий час настала  і її пора. Виборці Доробратівської територіальної громади, до якої на той період входили тільки дві села, – Доробратово і Горбок; Негрово  вже пустилося в самостійне плавання – довірили їй стерно спільного човна.  До цього, задля справедливості, варто хіба що зауважити, середина дев”яностих  аж ніяк  не налаштовувала на спокійні  і розмірені ритми життя сільського голови. Крім усього – три  попередні, до Ірини Михайлівни,  доробратівські  голови більше  одного терміну, себто каденції, не витримували.

Згадувати той час – значить подумки вертатися у безгрошів’я, бартери, взаємозаліки, виплати бюджетникам  і пенсіонерам  зарплат і пенсій  продуктами  і товарами, а  в аптеці  та  в автобусі цукерками не розрахуєшся. І треба забути про свої всілякі  домашні негаразди та перейматися  нагальними  справами чи стареньких, чи інваліда, бо йому болить. Але окрім того  справи громади, за які  та сама спільнота спитає. І тут головне – не осоромитися. Не  в її це характері. Не завстидатися пред кимось, а тим  не менше пред тими людьми, хто виявив тобі довіру. Виправдати сподівання, справитися з тими планами, що їх у будь-якому випадку, не дивлячись на об’єктивні і суб’єктивні труднощі дає в наказ кожному голові на виборах, сподіваючись на їх виконання.

Як сільський голова  Ірина Михайлівна Ваш  з першого року на цій роботі  взяла собі за правило – обов’язково звітувати  перед громадою.

Такі звіти,   окрім  жителів Доробратова та Горбка, навряд чи викликають занадто  підвищену цікавість  у читачів із інших сіл, хіба що для порівняння  у неофіційному  рейтингу успішності очільників сільських громад. Сухий перелік  об”єктів  бодай  без цифр  займає  півтора сторінок стилого тексту. Ремонт, реконструкція,  дахи, лікарська амбулаторія,   дошкільні навчальні заклади, адмінбудинок, сільський будинок культури, ямковий ремонт сільських доріг, водогону, систем тепло-, водопостачання, інвентаризація сільських земель, виділення кварталу забудови, повністю — вуличне освітлення, при тотальному безгрошів’ї та при теперішніх методах формування бюджетів наших сільських громад та їх органів управління  — сільських рад — подібний перелік  зі  спокійним серцем умовно можна прирівнювати до заслужених, але не виданих орденів і медалей.

Як автор, переконаний, що прочитавши ці рядки і знаючи  вдачу Ірини Михайлівни  більш ніж на  всі сто відсотків  можу спрогнозувати  її реакцію:

–Не треба мені  нагород. Доброго, вдячного слова земляків та Божого бласловення – того й вистачить.

Можливо, що й так. Ні! Саме так.

На долю Ірини Михайлівни випало чимало різного роду випробувань. Хто-небудь слабший характером міг би й не витримати, зламатися. Та вона не тільки гідно несе власну ношу, але й  свої тендітні плечі підкладає щоб допомогти іншим. Хто знає про її недоспані ночі, домашні клопоти і турботи, але ніхто її не бачив без акуратної зачіски, вишуканості, тієї що не кидається у вічі, але  й не проминає   увагою оточуючих.

 Перелік вирішених питань, добрих справ – це ще і багато в чому  — від уміння знаходити шляхи до порозуміння із  чиновниками у високих,  і не дуже,  –  владних кабінетах.  Закарпатці в таких випадках говорять, треба собі ноги сходити, доки  — вирішити.

Та мине  робочий день. Ірина Михайлівна зачинить свій кабінет і йде додому. Подякує Богу за допомогу у добрій справі, помолиться  подумки, як  ніхто не перерве думки і молитву і відкриває домашні двері, де її, як і кожну дружину, матусю і бабусю чекають свої буденні справи, свої прикрощі, свої радощі і свята. Це вже інше життя. Тут цінності інші. Тут завжди у нас борг більший перд тими хто нам винен.

                                   Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар