Версія для друку Версія для друку

ТА, ТИ, З АТО?!. ТО МИ ТЕБЕ … Й ЗА ВТО!

Більшість із нас, закарпатців, живе ніби на іншій стороні планети. Здається,  та проклята  війна, на Сході України,  нас начебто й не стосується.   Для переважного загалу населення  повсякденність тривожить хіба що  обвалом гривні та падінням рівня життя  ще до того,  як країна вступить у період радикальних реформ.

Їх очікують з тривогою та невідворотністю. А про війну, себто АТО, то із теленовин, то з інтернет-мережі або зі шпальт газет та із розмов  між знайомими чи друзями дізнаємося про перебіг того гібридного монстра, якого запустив на Донбас наш північний сусід, трясця його матері. Не встигли ми отямитися, як війна  за тисячі кілометрів від наших домівок стала занадто буденною, а відтак притуплено звичним таким собі явищем, подібним до погоди, що не завжди нам до вподоби, але вдіяти нічого не можемо, то й миримося: якось-то  воно буде.

Буде. Та не як-небудь, а вилізе таким несподіваним боком, що, мабуть, нам і не снилося. Тим більше, що кінця цій війні не видно.

Два  наступні факти стали відомими чисто випадково із побутових  розмов між друзями та добрими  знайомими.

Інтелігентний, порядний іршавчанин на схилі віку залишився одиноким. Бог дав і на старість добре здоров”я,  віхоли політичних перемін та  державних устроїв із чиновничим свавіллям  у розмаїття його   життя не намели душевної прохолоди, серце так і залишилося щирим і щедрим. Сутінки довголіття навчили хіба що все  обійстя  ставити на замки. Та виявилося, що відкритість душі простіша за всі складнощі сучасних замкових систем. До Старого прибився родич із вражаючою і, на перший погляд, правдоподібною історією про візит.  Зайда наговорив  сім міхів вовни про війну на Донбасі, про нібито свою участь у ній.  А ще про те, що він чи то у відпустку прийшов до вуйка, чи не знати, як покинув Східний фронт, а вертатися йому не дуже хочеться. Про що там  тоді вони між собою говорили-балакали  достеменно знають хіба що стіни неопалюваної хати, з морщинами-тріщинами, як і обличчя їх господаря. На другий чи третій день “гостювання” родича Старий ніби щось-таки запідозрив, що той був на фронті, як вуйко на тому світі,  та вказав  непроханому на двері. Здавалося,  історія могла б на цьому й завершитися. Проте вона мала несподіване продовження: серед ночі непроханий зайда  вибив  у вікні шибку, заліз до кухні, понищив корчаги з вином.

Здавалося б, рядовий випадок хамської поведінки  дрібного хулігана, чиї дії підпадають під одну або дві статті Кримінального кодексу України. Так то воно так, та не зовсім так – негідник  з підленькою душею вирішив   свою машкару прикрити благородним покривалом  захисника Вітчизни.

І майже водночас  сталася ще одна прикра подія   в іншому кінці району. Ці кілька середнього віку чоловіків роки пропрацювали поряд  в одній організації. Навіть більше, це був невеликий  виробничий підрозділ  в сільській місцевості, де один одного  знають чи не з дитсадка, а що вже говорити за робочі будні. Так сталося, що один із них потрапив  у зону АТО. Поки  односельчанин воював на сході, на його колег  впала інша  халепа. У фірмі розпочалося масове скорочення працівників. Ті двоє чи троє колег, що залишилися  так би мовити  обороняти тил,  потрапили  “під роздачу”.  Робоче місце згідно з законом зберегли  тільки за тим, хто воював на Сході.

На той час учасник АТО приїхав у відпустку.  І треба ж було такому статися – зустрілися вони як друзі, а вже через деякий час і  кількох чашок кави між ними літали мати і пописники – жаба  наших задавила: — як же це?.,  нас позвільняли, а ти — лишаєшся на роботі! Випадок знов-таки  нехай і з неповсякденних, буденних,  але, скажемо,  і не з  таких уже екстраординарних. Дивовожі в цьому  мало.

Тут переважає  цинізм. Навіть більше.   Повіває чимось  від того зеківського кодексу, у якому  “помри спочатку ти, а я – потім”.

Така ситуація перегукується із настроями агонії компартійно-радянської системи, коли владні чиновники дозволяли собі кидати  в  обличчя воїнам-афганцям: Я тебе туди не посилав.  Нерідко потім тих посилали за  широко відомою всім  адресою.

 Відчуваєте червоточинку ситуації. Там, здається, ніби й мова йшла про нікому не потрібну  війну в далекому  і мало кому відомому Афганістані,  а тут війна на своєму, нехай і далекому кордоні. За свою, за рідну землю, за того ж таки земляка, який після роботи  повертається до теплої домівки, до коханої жінки і рідних дітей.

У     заголовку скомбіновано закарпатський оксюморон  “ ни за вто, а й  — за вто!” не випадково. Видається, що саме він найбільш повно відповідає і,  разом з тим,  просто й дохідливо може передати весь психо-ментальний колорит  описаних та подібних ситуацій.  Побоювання, що  теперішній стан справ із відстоюванням територіальної цілісності країни  на Донбасі та незалежності України може посилитися в сторону погіршення,  є небезпідставними. Ніяк і ніщо не вказує на те, що в найближчому майбутньому  наше матеріальне благополуччя    поліпшиться. То що, ми станемо терпеливішими,  більш уважнішими до тих, чиє життя щомиті висить на волосині і за те, щоб із наших із вами голів і волосина не впала.

Описані випадки не є ні масовими, ані, сподіваюся, характерними. Тим не менше, подивімося на себе, загляньмо кожен  у свою душу: що ми особисто зробили  для тих, хто воює на Сході – ні безкінечних черг до дверей військкомату, ані  збанкрутілих кав”ярень на овиді не спостерігаємо.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар