Версія для друку Версія для друку

Перетворювач землі

Що колгосп «За нове життя» було передове господарство не тільки в районі, але й області і за її межами, що Юрій Юрійович Пітра став Героєм соціалістичної праці, в цьому чимала заслуга тодішнього головного агронома артілі Василя Михайловича Потушняка.
Всі сили, уміння і енергію віддав він улюбленій справі. З його ініціативи випробувано десятки різних сортів кукурудзи, пшениці, картоплі, проведено велику робото по осушенню боліт, ліквідацію «блюдець», закладено на сотнях гектарів багаторічні насадження.
Він умів запалювати людей новизною думки, переконати їх у перевазі кожного агротехнічного заходу. З великою любов’ю пропагував все нове, передове..
Народився Василь Михайлович 27 листопада 1914 року в селі Осій у селянській родині, з якої вийшли його брати: Федір – широко відомий історик, археолог, етнограф, писав книги і залишив їх людям, Петро – знаний вчитель і громадський діяч, ростив дітей, навчав їх любити і книги, і землю, Михайло віддав своє життя за Україну і загинув у 1944 році.
Василь був другим сином у родині. Як і інших синів, батько його дав у науку, платив за його навчання.
Василь Михайлович любив розповідати про своє навчання, мандри від однієї школи до іншої. В голосі і його очах завжди була неприхована, невгасима посмішка. Ця усмішка була внутрішньою духовною радістю, яка давала йому силу і наснагу, відкривала життя не таким, як воно є, а таким, яким має бути.
А було життя в нього непривабливим, злиденним, іноді страхітливим. Навчався у народній, згодом у Білківській горожанській школах. Поступив на навчання в Мукачівську торгівельну академію.
Після закінчення навчання поїхав вчителювати на Верховину.
Вчителював у Пилипці на Міжгірщині. Страшно згадати той час, коли у дітей був лише вівсяний окраєць хліба. Чоловіки йшли на заробітки, в селі залишались самі жінки. І виглядало село мертвим.
Багато років минуло, а люди старшого віку в Пилипці пам’ятають вчителя. І перше, що згадують, — його усмішку. Від неї тепліше ставало дітям.
В час окупації Карпатської України угорськими військами він бере активну участь у підпільній антиугорській діяльності, а при створенні крайової організації ОУН в Закарпатті був затверджений до її проводу з псевдонімом «Донський». У липні 1942 року відбувся в Мукачеві суд над українською молоддю (ковнерівський процес). Василь Михайлович був теж засуджений до 5 років тюремного ув’язнення, але був достроково звільнений.
Після визволення Закарпаття, восени 1944 року бере участь у возз‘єднавчих процесах, обирається від населення Іршави делегатом першого з’їзду народних комітетів Закарпатської України. Працює другим секретарем райкому партії, завідуючим земельним відділом окружкому, бере активну участь у колективізації і створенню колгоспів. Створив разом з іншими білківчанами перший у районі колгосп, почав перетворювати землю.
Деякий час працював головним агрономом у Заріччі. В 1951 році голова Білківського колгоспу Василь Васильович Коровський запросив його як кваліфікованого спеціаліста на посаду агронома, людину енергійну, вольову.
Господарство почало переходити до сівозмін, стали зростати врожаї усіх культур, гори почали засаджуватись садами і виноградниками. Колгосп по врожайності й виробництву тваринницької продукції вийшов на перше місце в районі і твердо посів одне з провідних місць серед кращих господарств області, став учасником Республіканської та Всесоюзної виставок досягнень у народному господарстві.
Він єдиний, хто в області, на базі колгоспу відкрив агрохімічну лабораторію (На фото: В.М. Потушняк та М.С. Ромась у агрохімлабораторії, 1966 рік) і досліджував якість всіх угідь, що дозволяло диференційовано підходити до сівозмін, вносити мінеральні та органічні речовини у грунт. Лабораторія була його гордістю.
Транспортом для нього служила «бричка» на двох колесах, упряжена конем, поки один раз не перекинулась, і він не зазнав травми. З тих пір Василь Михайлович обходив поля пішки, закинувши плащ чи піджак на плечі. І так за день міг обійти всі ланки, бригади, а ввечері доповісти і дати завдання на наступний день по колгоспному радіовузлу.
Жив він дуже скромно. Якось приходить пізно ввечері додому, а посеред двору гора стиглих качанів кукурудзи. Жінка сказала, що привезли їздові із колгоспного поля, мовили – ти прислав. Не заходячи до хати, пішов і збудив їздового та наказав негайно людське добро відвести на тік, інакше викличе міліцію. Ще до ранку качаниста була там, де і повинна була бути. Нікому про це не доповів. Але це був великий урок для всіх і надовго.
Пригадується таке. Підвело здоров‘я у Василя Михайловича. Хоч нікому не говорив про це, та люди помічали його стан здоров’я. Умовляли поїхати в санаторій на лікування. Та він постійно відмовлявся. Через якийсь час голова колгоспу Петро Юрійович Білинець, секретар парткому Василь Петрович Осійський та мій батько Юрій Юрійович Пітра під‘їхали до нього прямо в поле, вручили путівку, тут же посадили в машину і відвезли на вокзал у місто Мукачево, посадили до поїзда і відправили.
Через декілька днів Василь Михайлович присилає батькові телеграму (вони були собі «шовгорами», взяли за жінок двох сестер): «Привіт із Кисловодська!
– Ех хлопці, нема для мене кращих ліків і санаторію, як наші поля!»
Трудящі села Білки неодноразово обирали Потушняка депутатом сільської і районної рад.
… Одного разу старенька жінка ласкаво розмовляла з людиною середніх років. Коли той попрощався і покинув подвір‘я, сусідка, що стояла неподалік, не втерпіла і спитала про гостя.
– Це ваш, Маріє, родич був? Ні. То був депутат, – гордо скзала вона.
– А я слухала, як він щиро розмовляє з вами. Не інакше, думаю, родич.
Василь Михайлович в цей час був далеко, прямував до правління колгоспу. На душі було радісно, що зробив корисну справу. Все ж таки допоміг оформити документи на пенсію. Прийшов повідомити її про це.
– Якось на правлінню колгоспу розглядали заяву-скаргу, що в присілку Горб, де засаджено акацією, щоб ерозія не змивала береги, хтось вирубує її і заготовляє дрова. Доручили розібратися депутату Василю Михайловичу. Прибувши на місце злочину, побачив, як старенька жінка, під років 100, несе на собі посохле гілля акації та інших порід дерев. Попривітався. Виявилося, що це старенька по прізвищу Бажів, заготовляє собі посохле гілля на зиму.
Василь Михайлович запитав стареньку про здоров‘я, побажав їй щастя і ще багато років прожити, поки всю хащу навколо аж до Приборжавського не приведе до порядку. Про це він доповів і членам правління. Його праця відзначена високими урядовими нагородами і орденом «Знак пошани», а посвідчення почесного звання заслуженого агронома України від імені Президії Верховної Ради вручив йому секретар ЦК Компартії України А.Д. Скаба, тепло поздоровивши, і побажав найкращих успіхів у житті і праці.
… Професія. Слово це у перекладі з латинської означає буквально таке: «оголошую своїм обов‘язком». І Василь Михайлович оголосив справою свого життя перетворення землі. Цю ж любов до землі він прищепив молоді, вчив її бути хазяїном, перетворювачем.
Його вихованці: Михайло Феннич, Микола Приходько, Петро Фірцак, Йосип Пасулько, Степан Стадник та багато інших стали головами колгоспів, кандидатами сільськогосподарських наук, закінчивши сільськогосподарські інститути.
Василь Михайлович є автором ряду брошур і безліч статей про передовий досвід у сільському господарстві.
Жінка Василя Михайловича Єлизавета Петрівна Сочка родом з Білок. Народила п’ятеро дітей. Старша дочка Ганна закінчила історичний факультет, Надія – біологічний, Мирослава здобула середню освіту. Син Петро працював водієм, зараз проживає в Німеччині. Василько, не маючи і трьох років, трагічно загинув. Елизавета Петрівна працювала завідуючою дитсадком в присілку Телятинець, виховувала дошкільнят. Цей дитячий заклад був музеєм квітів і зоною відпочинку.
Білківчани глибоко шанували Василя Михайловича, назвавши його іменем одну із найкращих вулиць села.
Помер він у Києві від тяжкої хвороби (рак горла) 13 серпня 1968 року. Проводжали його в останню путь все село, весь район.
Цими днями Василю Михайловичу виповнилося б 100 років. Якби він жив, що я вибрав би для свого виступу в його день народження?
Не знаю, чи правильно, але я вибрав його любов до рідної землі, я навіть сказав би — його відданість землі. Бо саме це, саме діяльність перетворювача землі і керувала всіма його благородними справами.
Петро ПІТРА,
с. Білки

Ваш отзыв

Ваш коментар