Легкою нашу недавню поїздку не назвеш, і важко було не фізично – морально, на рівні емоційних відчуттів. Все ж спробую зробити такий собі звіт про візит позашкільних установ Іршавщини до поранених бійців у Мукачівський шпиталь.
Насамперед хочеться подякувати депутату районної ради П.В.Королю за ідею і встановлення контакту з адміністрацією цієї медичної установи, зокрема його керівником В.І.Довганюком. Петро Васильович і домовився про наш приїзд, адже зрозуміло, що ми не одні такі бажаючі провідати наших вояків.
Звісно, ми важко собі уявляли форму нашого візиту, але чітко розуміло його зміст: невеликий концерт, пам’ятні дитячі сувеніри і грошова допомога. До цієї благодійної справи вирішили посильно долучитися усі позашкільні установи району: наш заклад працював по усіх трьох позиціях, районна станція юних техніків по другій і третій, ДЮСШ і районна станція юних туристів підтримали цю акцію фінансово. Тож спільно організованими зусиллями ми підготували 60 пакуночків (саме стільки поранених на минулий четвер перебувало в шпиталю) з солодощами і сувенірами. А ще ми всім порівну розділили зібраних 3000 гривень.
Відділ освіти надав нам транспорт, і о 15.00 група, яка складалася з вихованців гуртків «Вокально-фольклорний» (керівник Панющик Т.В.) й «Історичне краєзнавство» (керівник Світлинець А.А.), «зразкової» студії естрадного співу «Ліра» (керівник Гавацко Е.П.), членів РУО «Лідер» (керівник Глушко В.І.), представників вищезгаданих установ, а також журналістки інтернет-сайту «Irshava News» Євгенії Шутки, під’їхала до місця.
Коли ми лише готувалися до виступу, повз нас проходили молоді хлопці 19-22 років у спортивних костюмах, та лише згодом ми зрозуміли, що це і є вони, бійці, що бачили обличчя смерті і жахіття війни. Через силу стримавши емоції, ми почали виступ. Усі присутні тепло сприйняли наших юних артистів, особливо чотирьох шестирічних дівчат-бешкетниць з білими бантиками. Видно було, що сподобалася їм «Пісня про мальви», яку виконувала Андріанка Матіко. Всі аплодували і дякували дітям за щирий концерт. Хлопці ніяковіли і знову дякували, коли діти роздавали їм наші скромні пакуночки. Мені хотілося вірити, що після одужання усі ці мужні молоді люди повернуться у рідний Тернопіль, Чернівці, у різні куточки нашої області. Та згодом я зрозуміла, що, на жаль, це можливо хіба що на кілька днів.
Поволі конференц-зала пустіла, бійці розходилися по палатах, здавалося, що на цьому наша зустріч завершена. Та вже в коридорі я наважилася поговорити з хлопцями, до нас долучилися й інші, зав’язалася відверта розмова про їх раптом змінене у жахливий спосіб життя. Переважна більшість із них – призовники, вони виконують свій військовий обов’язок, тож точно повернуться у зону бойових дій, один – контрактник – сказав, що має «борг», тому мусить поїхати знову, щоб віддати.
Колеги і старші дівчата пройшлися по палатах до тих, хто не зміг прийти до зали, і повірте, хлопці не відпускали нас, їм хотілося поділитися з нами пережитим (це як мовлять: поділишся радістю – подвоїш її, поділишся горем – вкоротиш його), при цьому вони й жартували, підбадьорювали нас, казали, що все буде добре.
Дивилася я на них – молодих і трохи старших воїнів – і думала: поможи їм, Господи, вбережи їх від смерті, дай, Боже, нашій багатостраждальній землі і її народу миру, щастя, свободи.
Віра Глушко,
заступник директора Іршавського РБДТ.
