Версія для друку Версія для друку

ЗОЛОТОЛИСТ ОСЕНІ – НА ПАЛІТРІ МИТЦЯ

Майже півстоліття скотилося з далеких висот юності, а чіпка пам”ять верховинця ще й досі ясно тримає в пам”яті деталі того дня. Йому – Івану Шмулигові – в числі трьох кращих випускників Міжгірської середньої школи  25 травня 1966 року на останньому дзвоникові, як кращим випускникам вручили путівки на зліт творчої молоді Закарпаття. Можна уявити собі  піднесення, захоплення, ті високі почуття, в аурі яких   знаходився поет-початківець  з далекої Колочави-Бродолець, яке через чверть віку у однойменному вірші, опублікованому в “Закарпатській правді”  ніжно назве “селом-косицею. Жили вони в готелі Світанок, займалися в секціях. Серед ровесників – майбутня окраса закарпатської і української сучасної публіцистики, літератури: Василь Густі, Ірина Звонарь-Густі, Дмитро Кремінь, Дмитро Кешеля. А наставниками в  них – уже відомий і популярний у молодіжному середовищі земляк Петро Скунць,  літературні метри Іван Чендей, Василь Вовчок, Юрій Керекеш. Вовчок  наставляв:  «Поступайте  на  філфак університету. Та не судилося. Помер батько, і треба було заробляти на хліб. Разом із односельцями виїжджав на заробітки, на «ламаня» – тоді закарпатці із сіл масово мігрували на сільгоспроботи в центральні, східні та південні області України. А доля хоча й не мати, але все-таки й не мачуха.  На життєвому шляху зустрів  нині, на жаль, покійного, а тоді редактора  Міжгірської районки Василя  Кохана та знаного бойківського поета Василя Малета, на той час  начальника місцевої пошти, які порекомендували активному дописувачеві стати на роботу бібліотекарем у рідному селі. За короткий час  він збільшив  книжковий фонд із 700 примірників до 3-х тисяч примірників.  Для цього йому не раз доводилося  брати списані книжки в районній бібліотеці, ремонтувати їх, а ще нерідко по два десятки кілометрів в сітках пішки допроваджувати їх в Колочаву-Бродолець.

Опісля – армійські будні в Далекосхідному  військовому окрузі. Драматичні  події на острові Даманський в 1968 році Його серце відгукнулося не тільки болем, але й поетичними рядками: вірш про героїчно полеглих – “31”  опублікувала окружна газета “За Родину” в російському перекладі. За тисячі кілометрів від рідного краю він не поривав із ним  зв”язків. “Молодь Закарпаття” систематично надавала свої шпальти літератору-ракетнику під віршовані рядки.

 А доля розкрила над ним свої  янгольські крила – на цей  раз в особі молодої студентки Ібої Іванівни Гевці. Вона, в числі небагатьох  студенток філфаку щиро і близько до серця сприйняла доручення із деканату – переписуватися із молодими поетами, що  публікуються на сторінках “Молоді Закарпаття”. За кілька років Віра Іванівна аж понині  стала справжньою  і єдиною на все життя музою поета, художника і різьб”яра. Всі ці творчі бренди абсолютно спокійно можна  використовувати  в довільній послідовності.

Цей роман у листах став своєрідним едельвейсом, що розквітнув ніжними  пелюстками мовознавця на  крутосхилах мистецьких  сходжень верховинця Івана Шмулиги. Так уже склалося, що поет за поклианням, він поступає на навчання  в Ужгородське училище декоративно-прикладного мистецтва   по спеціальності  «художня обробка дерева». Його наставником стає неперевершений і досі закарпатський скульптор Василь Іванович Свида.  Сім’я, підзаробітки і навчання. За тридцять років попередньої до нього історії училища він єдиний, хто із його студентів, всі предмети вивчив на відмінно.

А Аріадна не просто  стелила перед ним нитку  із клубка долі, але й прокладала цікаві  – через роки – паралелі.  Молодий спеціаліст український філолог  Віра Іванівна Шмулига після закінчення університету отримує направлення на роботу в школу  в село Широкий Луг, де  рідне слово тепер сіє у юні душі лауреат Національної Шевченківської премії за “Луйтру в небо”,  поет Петро Мідянка.   А за рік чи два молода сім’я художника і вчительки, за їх тодішніми міркуваннями, на короткий період часу, а виявилося, що на все життя, приїжджає в Приборжавське. Село, де його наставник по мистецтву в другій  половині 1930-их років вирізьбив  у місцевій православній Свято-Покровській церкві іконостас, який уже в 1987-му спільно  з учителем оглядали.

Згодом Іван Йосипович сам стає педагогом – викладає у місцевій середній школі  образотворче мистецтво  і креслення.

Проте недарма говорять, що перше кохання не минається  і не проходить, Так, і у Івана Шмулиги муза Ерато  продовжує стояти у нього за плечима і до цих пір. І п”ятьма кільцями на сьогодні їх поєднали поетичні збірки.

Про їх рівень і якість засвідчують хоча б такі рядки:

Лідія Повх, працюючи над віршованими текстами Івана Шмулиги, доходить висновку, що у них є глибока життєва зрілість, що “прочитується” як смак життя, за кожну мить, якого сповна заплачено, як особлива упевненість, що дозволяє нам, оглядаючись, заговорити з долею Шевченковим вічним: “Ми не лукавили з тобою… Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою”.

“Нове життя” 4 лютого 2006 року.

Іван Хланта: “Іван Шмулига належить до тих поетів, чию лірику відносять до вивірених, традиційних, класичних зразків. У його ліриці годі шукати бодай дрібного конфлікту, драматизму чи трагізму. Нема в них і збурення думок, майже відсутній сюжет, тобто це − переважно легкі, світлі, настроєві акварелі в поезії Уже в заглавному вірші “Рідний край” читаємо:

Я з того далекого краю,

Де ріки, немов акварель.”

 Іван Хланта “У передчутті благодатної осені”

“Бо каже, що такий, як усі. Вдома оре, сіє, косить, збирає. Але завжди має при собі аркуш паперу й недогризок олівця. На полі прийде натхнення, і він його обов’язково записує. Бо якщо не запише, то “відлетить”, жартує. “

“Новини Закарпаття” 8 листопада 2011 року.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар