Володимир Гергель з 1994-го року за кермом величезних машин, які у нас називають «каміонами» або «фурами». А такі автомобілі в основному їздять за кордон, тобто на дуже великі дистанції. Саме тому водіїв таких машин називають далекобійниками. Отже, наш співрозмовник Володимир – один із далекобійників, чоловік, який проводить за кермом дуже багато часу, який об’їздив чимало країн і може порівняти життя людей на сході та на заході, у Австрії та Італії, в Угорщині та Росії, в Білорусії та Казахстані. У більш ніж півтора десятках країн він був неодноразово. Бувало і таке, що за місяць здійснював аж п’ять рейсів Будапешт – Київ, чи за наступний місяць три рейси із нашої столиці до італійських Мілана, Пескара, Болоньї, Барі…
– Володимире Дмитровичу, а як ти спілкуєшся з людьми у всіх цих країнах, адже як би там не було, а доводиться зупинятися в магазинах, їдальнях, готелях?
– У готелях ми не зупиняємося, бо це не входить у наш бюджет. У супермаркетах говорити нічого не треба – заходиш, набираєш продуктів у кошик і на касі оплачуєш. А всі інші ситуації передбачають знання елементарного набору слів і речень побутового рівня. Із слов’янами легко спілкуватися, бо ми розуміємося без перекладача, більшість країн колишнього соціалістичного табору у школах вивчала російську мову. А всі інші ситуації вирішуються, як у анекдоті: «Так им ся наговорив із австріяком, що и рукы, и ногы ня болят».
– Іноземці намагаються увійти у твоє положення? Стараються порозуміти тебе?
– Усі. Крім, хіба що, італійців. Італійці – найбільші націоналісти. Якщо у інших країнах виникають проблеми із порозумінням, то там намагаються знайти перекладача. У Італії – ніколи. Італієць сказав своє і все. Якщо ти не порозумів – то твої проблеми.
– У тебе виникали такі ситуації?
– І неодноразово. Тоді доводилося чекати когось із колег, які вміють трохи говорити по-їхньому або дзвонити такому чоловікові, хто може розтлумачити сказане італійцем. Хоча пізніше я навчився трохи говорити і зрозумів, що італійська мова дуже легка і має багато спільного з українською. Хоча б те, що це дві мови в світі, які найбільш співучі.
– А про готелі ще. У Європі ж є закон, який забороняє спати в кабіні автомобіля, яким передбачено обмеження руху за кермом у часі…
– То не стосується українців, бо ми не підписали якоїсь угоди чи ще чогось там. Крім того, власники наших автомобілів не дають нам коштів на такі витрати як готель.
– Але в договорі мусить бути записано… Крім того, має бути страховка життя, адже стається багато випадків, коли водії не відпочивши належним чином потрапляють у аварії…
– Ніякої страховки нема. І договори у нас усні. Ми домовляємося про один чи кілька рейсів з власниками автомобілів, дуже рідко – про довгострокову співпрацю. Візи робимо самі, і все, що стається з нами в дорозі, – це наші проблеми. Власник хоче від нас тільки вчасної доставки у цілості і неушкодженості вантажу із точки А у точку Б. І все.
– А ви не обурюєтеся? Не страйкуєте?
– П’ять років тому були страйки, під Києвом дороги перекривали, але то страйкували власники автомобілів, яких посередники поставили тоді у такі умови, що 60% вартості перевезення вантажу забирали собі. А водії не страйкують. У нас надто багато водіїв, які не мають роботи. Не хочеш їхати ти – поїде інший. Цим і користуються.
– На готель грошей вам не дають, а на штрафи, на хабарі? Адже доводиться таки платити і немалі гроші. Нещодавно, наприклад, мені казав один чоловік, що на українсько-угорському кордоні українські працівники таможні вимагали від нього триста євро хабаря. Угорці пропустили, а наші – ні. Хоча віз він товар з документами, не контрабанду якусь.
– Таке буває дуже часто. Власники машин це знають і на такі витрати кошти передбачають. Хоча таке буває не тільки на митниці. Поліція дуже часто теж вимагає гроші, але, в основному, таке відбувається в Росії, навіть у нас останнім часом менше. До речі, у різних містах – різні такси. А ще це залежить від конкретних людей і від менталітету у тій чи іншій місцевості. Наприклад, зі мною сталися дві одинакові ситуації у Москві та у Пітері – і там, і там я поїхав під знак, що забороняє рух вантажних автомобілів, поїхав, бо не знав, як доїхати до місця призначення – навігатор показував, що туди можна їхати. То у Москві від мене вимагали сто доларів, і про меншу суму говорити не хотіли і ніяких пояснень не слухали. У Петербурзі ж даїшник попросив сто рублів, на той час то було близько трьох доларів. Але за ці гроші він мені показав, як виїхати з-під знака і намалював на папері усю схему руху до місця призначення.
– Що ще, крім менталітету, ти можеш визначити отак відразу?
– У першому ж кафе в Узбекистані я визначив, що це, як і Україна, країна заробітчан. Потім переконався, що не помилився. Просто у їдальнях і кафе сидять в основному жінки, і вони говорять між собою про те, що чоловіків нема дома. З Узбекистану їздять на заробітки у Росію. А от Казахстан своїх людей забезпечує роботою самостійно. Там дуже багато будують, а ще добувають нафту і газ на побережжі Каспійського моря. Трудова міграція є, але в середині країни. А ще у них дуже розвинене скотарство – величезні табуни верблюдів, коней, корів, отари овець – усе це видно з кабіни автомобіля. Але корови у них не такі, як у нас – маленькі. І вим’я мале, я не знаю скільки молока вони дають, але думаю не дуже багато. Туди, на схід, ще добре живуть Башкирія і Татарстан. Росія – це загниваюча країна, нічого доброго від неї чекати не треба. Лише великі міста, сто кілометрів довкола Москви та Петербурга, Приуралля, Ставрополь, Краснодар, ще кілька західних областей живуть нормально. Тамбов – більш-менш. Думаю тому, що там багато українців. Далі – лопухи. Лопухи такі великі, що лізуть у вікна, але люди не звертають на них увагу. До речі, я думаю, що кубанські козаки, та і донські теж, у нас не воюють – то якісь інші. На Кубані, до речі, українську мову чути частіше, ніж на Сході України. А ще на Кубані п’яних нема, я не бачив, принаймні. Далі на схід – жах! Доріг нема, хати валяться, огорожа страшна, п’яні валяються по канавах. Косторома, Нижній Новгород, Кіров, Вологда, Тверь, Псков – вимираючі області. Такого в світі я більше ніде не бачив. Там легко спілкуватися, бо російську мову я знаю. Крім того, з донськими козаками я спілкувався українською мовою. Вони не хочуть вірити, що ми живемо погано. Вони сподівалися, та і татари нам про це казали, що найкраще із союзних республік після розвалу СРСР буде жити Україна. Але…
– Але коли перетинаєш кордон, їдучи назад…
– То одразу радієш. Земля оброблена, поля засіяні, хати побілені, огорожі пофарбовані, багато квітів… Хоча дороги у нас погані. Татарстан, до речі, теж дуже акуратний.
– А якщо їхати на захід?
– Там теж не все в порядку. Найбрудніша країна – це Італія. Нижче від Риму дуже брудно, захаращено, засмічено, неакуратно. Якщо оцінювати країни по чистоті, то я б визначив, що найчистішими є Білорусія і Словенія. На друге місце можна поставити Австрію і Хорватію. Це, звичайно, з точки зору автомобіліста, бо я в основному оцінюю тільки дороги та придорожню інфраструктуру: туалети, кемпінги, їдальні, зручність розміток та вказівників, якість дорожнього покриття, відсутність сміття, зовнішній вигляд полів, лісу, будинків, огорож… Ну, і відношення до приїжджих має велике значення. Коли з тобою спілкуються, стараються допомогти, порозуміти тебе, адже в чужому мовному середовищі доводиться інколи дуже важко.
– А наших людей там часто можна зустріти? Доводилося говорити з ними?
– Таке враження, що на світі нема міста, де б не працювали українці. А закарпатці – то взагалі. Куди б не пішов – вони усюди. Дуже багато наших працюють неофіційно, виїжджають з липовими документами. Одного разу я говорив із жінкою із Мукачева, їй близько тридцяти років. Це було в Італії. Вона приїхала туди з візою на три дні. І то ще нічого – вона купила квиток на літак і полетіла на Мальту. Я запитав: а як ти будеш вертатися додому? – «Не знаю», – відповіла вона. У мене було якесь таке відчуття, що вона там пропаде… Жаль, звичайно. Є такі люди, яких дома нічого не тримає, є такі, які дома вижити не можуть, бо нема роботи, нема, де жити, є такі, що втікають від проблем, але є і такі, які не відчувають потреби вертатися – їм добре і там.
– До речі, останнім часом виїжджає дуже багато таких, хто взяв кредит, а тепер сплатити не може. Якщо людина брала кредит у доларах, коли долар коштував 5,5 гривень, а зарплата у нього була 2000 гривень (майже 400 доларів), то тепер долар 14 гривень, а зарплата у доларах – сотня з половиною…
– Про кредити не знаю, мені вдавалося викручуватися без кредитів. Я тримаю дома худобу, маю дві корови, дві телята, свині, близько сотні курей, обробляємо з дружиною город – вижити можна і з цього. Але потрібні і гроші, бо дочка вчиться, син одружився вже, але, самі розумієте…
– Що і де тебе найбільше здивувало?
– Дуже часто у Росії, у інших республіках колишнього Союзу, навіть у Казахстані я досить часто чув таке: «Добре вам, бо ви живете в Україні».
Василь Кузан
