Оцерковлені люди знають: найприємніша молитва — у старовинних храмах, де споконвічно намолені стіни та куполи, як миром ікони, просякнуті невидимими спорами найпотаємніших і найбільш щирих душевних поривань. Сцену та глядацьку залу Довжанського будинку культури, де зараз директором Олена Юріївна Кукла, навіть після кількарічного ремонту аж ніяк не назвеш і храмом культури, але при цьому так як того ювілейного дня тут звучали знамениті пісні Михайла Машкіна, та й не тільки вони, то щось сакральне таки напрошується для порівняння. Такої статистики немає, але ні серед статечних літами довжан, ні серед хронікерів культрного життя Іршавщини і Закарпаття не знайдеться той, хто б заперечив припущення, що найбільше із часу написання неофіційного гімну Срібної Землі “Верховино, мати моя” різні виконавці найбільше виконали її в цій будівлі.
І не з неї розпочав свій шістдесятирічний ювілейний концерт народний хор “Боржава” та його іменитий впродовж не менше, якщо не більше, ніж піввіку, соліст – заслужений працівник культури України Василь Гичко, а — із “Гуцульської застольної”, все того ж геніально неперевершеного автора. В людському вимірі, на жаль, історія творчого довголіття народного хору на сьогодні без Михайла Машкіна вже більша у часовому просторі, як із ним.
У спорті є термін: біг із естафетою — коли спортсмени один одному на дистанції передають паличку. Сорок років тому таким своєрідним чином, але вже диригентську паличку у “Боржаві” взяв у свої руки Іван Ілліч Кертис. Правда, йому до цього вже довелося попрацювати концертмейстером у рідному колективі під керівництвом Михайла Машкіна, здобути вищу музичну освіту, заслужено завоювати міцний авторитет у музично-хоровому співтоваристві Закарпаття. І ще одне, не менш, мабуть, важливе – не опустити той машкінський рівень мистецької майстерності та не розгубити славу самобутнього і оригінального творчого колективу. По-справжньому йому це вдалося.
Підтвердили це і слова начальника управління культури Закарпатської облдержадміінстрації, корінного довжанина Ю.Ф.Глеби:
–Шановні і дорогі земляки, ветерани і нинішні учасники народного хору “Боржава”. Таких колективів, які зберегли своє ім”я і творчий почерк та кредо крізь роки перемін, у нас на Закарпатті залишилося всього п”ять. І ви в цьому сузір”ї неповторні, бо історія пам”ятає такі часи, коли виконавці Довжанської “Боржави” затьмарювали бурхливими оплесками і любов’ю глядачів навіть виступи заслуженого Закарпатського народного хору у свята на концертних майданчиках обласного центру.
Виступ Юрія Федоровича хоча й носив офіційний характер, але й не міг не мати і ліричного відступу. По-особливому ці нотки зазвучали, коли він звертався до Василя Михайловича Гички та незрівнянного постановника народних танців “Боржави” Івана Івановича Панька.
До щирих слів Ю.Ф.Глеба додав і нагороди: особисто І.І.Кертису – почесну грамоту Управління культури Закарпатської ОДА, а народному хору “Боржава” Довжанського БК — Грамоту Національної всеукраїнської музичної спілки, підписану її головою – Героєм України, народним артистом СРСР і народним артистом України, лауреатом Національної премії імені Т.Г.Шевченка, професором Анатолієм Авдієвським.
Від відділу культури і туризму райдержадміністрації грамоти вручала Любов Василівна Бабинець.
Довжанський сільський голова М.І. Шкелебей, щоб не повторюватись у тематиці виступів, зробив більший акцент на сучасному житті колективу.
Гармонійним акордом у офіційній частині святкування стало вручення заступником голови райради П.П.Добромільським грамоти районної ради концертмейстеру народного хору “Боржава” Довжнського БК Мирославі Василівні Нейдел.
У сьогоднішній “Боржаві” її художній керівник І.І.Кертис, як оберіг, не забуває, як основоположне надбання, творчу спадщину Михайла Машкіна. А це і оригінальні його твори, і самобутні обробки народних пісень. Свого часу колектив долав із ними не одну вершину слави, в тому числі і за кордоном. Але кожен час потребує не тільки своїх героїв, але і, що також важливо, – їх співців. Відчути подих свіжого вітру, вітру перемін, вчасно підставити йому вітрила творчого натхнення і зорганізувати команду однодумців — значить завжди бути на гребені хвилі і долати простори різних епох. Одним із таких талантів і володіє Іван Ілліч. Важко, майже неможливо, передати людською мовою всі ті перипетії, життєво-побутові та офіційно-ділові, а чи навіть товарисько-приятельські його аргументації, коли йдеться про справи рідної “Боржави”. В долині однойменної ріки він у цьому плані скоріше за все неперевершений і як художній керівник, а ще як менеджер. Іван Ілліч як особисто, так і з допомогою вже вихованих ним учнів оновив репертуар хору. По-свіжому, в творчому плані працює з колективом хормейстер Марія Бажо. Оригінальний музичний супровід колективу надає концертмейстер Мирослава Нейдел.
В теперішньому пісенно-музичному вінку, що періодично дарують його глядачам, звучать такі твори як в’язанка українських народних пісень “Прийшла весна», «Тобі, вівчарю», «На зеленій полонині» в обробці Михайла Машкіна і у виконанні тріо у складі Марії Парада, Світлани Маригун та Юлії Фанта; українська народна пісня “Мальви” в обробці Володимира Івасюка у виконанні Любові Слісенко, або парадиз закарпатських весільних мелодій фольклорної групи “Цімборики”, якою керує Мар’яна Нейдел.
Ювілейний концерт “Боржави” став настільки природнім у поєднанні багаторічного досвіду і завзяття молодості, що ведучому свята Юрію Мельнику легко вдавалося підтримувати піднесену приємну атмосферу. Зробимо ймовірне припущення – у цьому за сприяння йому служив не тільки непересічний талант, але ще до того його рідні батько й мама, які безпосередньо впродовж років брали участь у роботі народного хору.
Ніяк не оминути у переліку активних учасників урочистостей і внуків Михайла Машкіна – Майю Бобик і Володимира Магурського, які відзначили взаємну творчу сутяжність композитора і поета Михайла Машкіна, його правонаступника Івана Ілліча та колективу хору.
Як сказав художній керівник “Боржави” І.І.Кертис:
– Нема “Боржави” без “Верховини” і нема “Верховини” без “Боржави”.
Тож коли соліст Олександр Голіба підняв своїм голосом мелодію і слова “Верховино, мати моя …” під стелю будинку культури, всі присутні встали і дружньо його підтримали і вже продовжували разом.
Михайло ІСАК .