Майже немає такої людини, яка б вийшла на заслужений відпочинок і не задумалась за пройдене нею життя. А воно таке коротке. Здається, що недавно був або була в розквіті сил, а тут раз, і вже на пенсії.
В житті все треба пережити: і радість, і горе. Думати про долю своїх дітей, і як їх нелегко поставити на ноги. І всі ці перешкоди, які трапляються на життєвому шляху, потрібно подолати, побороти. І такі непередбачені ситуації часто згадуються. Але така подія, яка буває в житті кожної людини – перша любов, не забувається ніколи. Про одну із таких історій розповіла Ярослава Василівна .
– Не дивлячись, що багато років знаходжусь на заслуженому відпочинку – розпочала оповідь вона, − своє перше кохання ніяк не можу забути. В складні моменти в моєму житті, при поганому настрої і неприємностях, усамітнююсь і в окремій кімнаті, сідаю (або лежу) на дивані і закриваю очі. Переді мною постає картина першого кохання. Після цього розслаблююсь і потім трохи подрімаю. Так виходжу із збудженого стану.
А починалося не так.
Моє перше кохання розпочалося з шкільної парти. Я ходила в дев’ятий клас. Петро – учень 10-го класу. Ми – сусіди. Коли проводилися вечори в школі, ми йшли разом додому до наших воріт. Поступово, ніби так мало бути, йшли разом до школи і навпаки. Він чекає мене коло їхніх воріт. Постійно допомагає своїй хворій матері в домашньому господарстві. Адже він – одинак. Батька вже давно не має в живих. Вчився Петро добре. Вище середнього росту, завжди акуратно одягнений, небагатослівний. Обличчя кругле, карі очі, чорнявий, з приємною усмішкою. Справжній красень. Почав ходити до мене додому. Допомагав мені розв’язувати задачі по фізиці і хімії. В нього це виходило не задумуючись. Мої батьки дивувалися його здібностям і були задоволені, що до мене ходить такий талановитий хлопець. Ми продовжуємо зустрічатися. Йдемо в школу разом, з школи теж.
Одного вечора, коли йшли з клубу, бо дивилися кіно, зупинилися коло наших воріт. Петро взяв мене за руку. В цей час по руці і по тілу ніби електричним струмом пройшло таке приємне тепло. Я відчула, що моє обличчя гаряче, червоне. Потім Петро пригорнув мене і ніжно, ніжно поцілував. Дотик його губ до моїх був приємно теплим. Це щось неймовірне, адже це був перший поцілунок з хлопцем. Я ще й тепер його відчуваю. Запам’ятала і дату. З тих пір я зрозуміла, що полюбила Петра. І вирішила, що він буде мій назавжди. Його нікому і ніколи не віддам. Після цього я кожного дня повинна була, якщо не говорити з ним, то хоч побачити. І ходила вулицею, поки його не побачила. І тільки тоді ставала спокійною. Сама не знаю, що зі мною коїлось. Це мене зрозуміє той, що таке пережив. Ми з Петром любили ходити на природу. Я збирала польові квіти, плела з них вінки для себе й для нього. Приміряли, чи пасує нам. Усаджувалися в полі на каменях, загоряли, лежачи на траві. І скільки не були разом, мали що говорити. Іще більше бажали бути разом. Багато разів були на самоті, але, крім обіймів і поцілунків, у нас не було нічого. Нам було приємно бути разом. Побували в містах Закарпаття – в замку Паланок, на концертах заїжджих артистів. Це були найкращі, найщасливіші дні у моєму житті.
Та в сім’ї Петра трапилося горе – померла його мама. Залишився жити один. До нього заходили батька його брат – стрий і стрийна. Через рік Петро йде призиватися в армію. А щоб зберегти будинок і все обійстя, Петрові потрібно одружитися. На когось потрібно залишити господарство. Він мені пропонує вийти заміж. Але я вчилася добре. І хочу вступати до вузу. Разом з моїми батьками домовилися, що я його буду чекати, а за господарством будемо доглядати. А в цей час мої найкращі подружки Світлана і Марина все робили, щоб розірвати наше кохання. Петра переговорювали, що я погана дівчина, йому не треба таку, як я. Заздрили, що в мене найкращий хлопець у селі.
І сталося непередбачуване. Через тиждень мій Петро подав заяву на одруження із Марією, дівчиною із нашого села. Я не могла у це повірити. Через місяць відгуляли весілля. Що було в мене на серці, ніхто не знав. Я не подавала вигляду, що жаліла за Петром. Через рік Петра призвали в армію. Марія з матір’ю доглядає за господарством. А вона почала зловживати спиртними напоями. Дітей у них не було. Доки повернувся Петро з армії, господарство стало занедбаним. Багато з нього Марією розпродано за горілку. Петро віддав її на примусове лікування в трудовий профілакторій, звідки вона не повернулась. Петро одружився вже після п’ятдесят років. Живе на своєму обійсті. Мої колишні найкращі подруги Світлана і Марина, які розірвали моє перше кохання, закінчили вузи. Тепер на пенсії. Кожна з них живе самотньою. Часто хворіють. Дуже жаліють що зробили зі мною. Я вийшла заміж за хорошу і добру людину. Маю сина і дочку, є вже троє внуків. Під час розповіді у Ярослави Василівни в очах з’являлися сльози. Перше кохання ніколи не забувається .
Михайло ЛОМАГА.
