Версія для друку Версія для друку

ПОВЕРНЕННЯ КРІЗЬ ТОВЩУ ЧАСУ

Так коротко охарактеризував нову книжку відомого українського поета Василя Густі «Зоря Біловежі» доктор історичних наук, професор Ужгородського національного університету Сергій Федака. За цими словами криється ціла глиба творчості письменника, чиє ім’я вже золотими літерами вписалося в українську літературу. На сьогоднішній день це один із найвидатніших ліриків Закарпаття. Досить лише згадати його поетичні збірки, які побачили світ у різні роки – «Жадання дороги», «Постеліть мені, мамо, рушник», «Зерно в ріллі», «Березове колесо…» Він давно вже достойний найвищої літературної премії України.

У передньому слові Сергій Федака називає Василя Густі класичним постшістдесяткником, чия творчість розпочалася вже на порозі сімдесятих, але на хвилі переосмислення (на відміну від зовсім інших вже сім десятників) . У даного покоління ще зберігаються типові для їх предтеч свіжість сприйняття, соціальний оптимізм, акварельність письма, але їх вже трохи прибито першими приморозками брежнєвщини.

В.Густі – поет-психолог, філософ, аналітик. Його ліричні рядки гармонійно вписуються в сучасну українську поезію. Він із винятковою увагою ставиться до особистості, осягненням природи людини через призму різних життєвих обставин і ситуацій, занурення в найпотаємніші  порухи її свідомості й підсвідомості. Це яскраво простежується в ліричній драмі «Зоря Біловежі». Дія відбувається у ХІХ столітті. Автор описує бал винобрання  в Унгварі (заст. Ужгород), восени 1833 року. Серед героїв драми – віце-жупан Петровай, його дружина та молодий Олександр Духнович. Чого лише варті ці його висловлювання:

Нічого вічного на світі цім немає.

Прийде на поміч людям віще слово

Із мудрим ділом, щирістю душі.

Наш люд і він вдихне на повні груди

Весни грядущої і свіжість і тепло.

Полити землю кров’ю – ще не мудрість.

А мудрість – дати світло знань з якими

Нам треба добре видіти дорогу, 

На котру вийшли і якою йти. 

Талант письменника полягає в тому, що він уміє наділити свого героя саме тими властивостями, які йому притаманні. А О. Духнович – особа історична. Василь Густі описує саме той період у його житті, коли він перебував у своєрідному засланні у Біловежі, куди його відправив справжній аскет і єзуїт Г. Таркович. Власне, ліричну драму «Зоря Біловежі» В. Густі і присвятив непокірному духівнику і поету О. Духновичу. У центрі твору – відносини єпископа Г. Торковича і підлеглого йому  Будителя. Перший був князем церкви, інший – простим кліриком. Духнович, як стверджують історичні дані, отримав найбідніші приходи – Комловш, а відтак Біловежу.

Ось як описує цей період у житті О. Духновича автор переднього слова Сергій Федака: «По-різному оцінюється цей дуже нелегкий період у біографії О.Духновича: Г.Таркович жорстоко і водночас, вбачаючи в його особі велику особистість у долі рідного народу, свідомо кидає молодого поета у вир неймовірно тяжких випробувань – ізоляцією від спілкування з інтелігенцією, самостійність, жахливими побутовими умовами, матеріальними труднощами.

Сергій Федака переконаний, що у цьому старий єпископ і літератор виявився пророком. Бо до Біловежі О. Духнович приїхав просто молодим і талановитим, а звідти повернувся збагачений знаннями, добре обізнаний із життям і запитами простолюду, глибоким усвідомленням свого призначення в житті.

Автор передмови С.Федака робить висновок, що роки перебування в Біловежі, яке він (О.Духнович –В.Ш.) назвав островом Святої Єлени, пройшли не марно. Він сповна використав їх для освіти, самостворення  своєї особистості. Оце зразок сили духу і сили волі!

Приверне увагу поціновувачів творчості Василя Густі і Королевська легенда «Тайна града Нялаба». Дія відбувається наприкінці ХІV століття в мисливському залі в замку Нялаба над Тисою. Головні дійові особи воєвода Драч і монах Станіслав Граматик, який прибув сюди за рекомендацією князя Корятовича, із дорученням особливо важливим – на нього покладено місію перекласти на древньоруську мову всі чотири Євангелія.

Не можна не звернути увагу і на філософські поезії-притчі Василя Густі. Вони постають нагадуванням для сучасника про нашу гірку й солодку місію на цій землі. Притч отих у письменника п’ять – «Притча про честь», «Притча про друзів», «Притча про любов», «Притча про злагоду» і «Притча про зраду». Усе як у нашому житті – від любові до зради – один крок.

Ну і, звичайно, – опрісники (так у народі називають маленькі коржики, які печуть на Великдень і кладуть біля паски). Для В.Густі – це чотиривірші, які займають особливе місце у його творчості .

Переосмислюючи літературні тексти «Зорі Біловежі», ніби занурюєшся в історію і повертаєшся крізь товщу часу в день сьогоднішній. І все це проходить непросто бездумним прочитанням, а шляхом осмислення того, що читаєш. «Шістдесятник» Василь Густі залишається вірним гуманістичним принципам і продовжує збагачувати нашу літературу творами нев’янучої цінності.

Василь ШКІРЯ,

член Національної спілки письменників України.  

Ваш отзыв

Ваш коментар