Питання патріотичного виховання у часи війни виходить на перший план. Можливо, якби патріотичним вихованням у школах країни займалися належним чином протягом усіх років незалежності нашої держави, то до бойових дій на Сході країни могло б і не дійти. Але говорити потрібно не тільки про школу. Бо формується людина зі своїми переконаннями, поглядами, усталеними моральними нормами, оціночними принципами та стійкістю до зовнішніх впливів у родині, а класний колектив тільки утверджує і закріплює те, що закладено вдома.
Починаючи із нашого першого Президента, із тієї політики, яку він вів, мова про патріотизм до 2004 року не велася взагалі. Та і що було чекати від людини, точніше – від людей, не просто вихованих на принципах інтернаціоналізму, а таких, які на рівні підсвідомості не сприймали нічого національного, бо воно для них несло загрозу і було органічно чужим їх комуністичній до мозку кісток свідомості. Віктор Ющенко почав було вносити елементи любові до нації у високу державну політику, але на фоні його балаканини та нездатності до кардинальних дій, на які очікував народ, і тільки з надією на реалізацію тих сподівань голосував за Віктора Андрійовича, на фоні його демагогії, яка привела до повної зневіри і апатії у суспільстві, всі його намагання привернути увагу світової громадськості до того, щоб, наприклад, визнати голодомор 1932-1933 років геноцидом української нації, перетворювалися на тиху ненависть усередині країни до самого лідера, який за часи свого правління зумів перетворитися із месії на зрадника свого народу, на людину, яка привела до влади бандита Януковича з його регіональною злодійською свитою. Влада регіоналів спустошила національний бюджет, зруйнувала економіку, перевівши більшу її частину в тінь, знищила армію, поставила на коліна інтелігенцію, залишивши її животіти на зарплатні у 100-200 доларів, довела до зубожіння абсолютну більшість населення та поставила на грань знищення країни, як такої. Про який патріотизм можна говорити у таких умовах? І якби не Революція Гідності, то хто знає, де б ми були і що б з нами було тепер?
Закарпаття не надто відрізняється на фоні всієї країни ні революційністю, ні особливим патріотизмом. Чи то в силу свого географічного положення, чи через строкатий національний склад, чи через те, що віками більшість людей жили із того, що заробляли у світах – майже все населення працездатного віку виїжджало і виїжджає за кордон на заробітки. Це одна з причин ще і того, що участь у виборах наших земляків не характеризується особливою активністю.
На фоні такої невтішної картини, після такого вступу, який тяжіє до узагальнень на загальнодержавному рівні, хочеться поговорити про маленьку частинку держави, про родину, яка є, не хочеться вірити, нетиповою для Срібної Землі і яскраво вирізняється своєю любов’ю до рідної країни, до малої та великої Батьківщини, своєю активністю у суспільному житті та бажанням міняти життя на краще.
Ловга Михайло Миколайович із Довгого народився і виріс на землі, серед корів і коней, серед худоби, без якої не уявляє свого життя. Його любов до всього живого є настільки глибинною та органічною, що, здається, поза звичним середовищем, відірваним від села, цього чоловіка уявити неможливо. «Якщо я не відчуваю щодня запаху хліва, худоби, що живе у мене, що живе, можна сказати, зі мною, то я почуваюся дуже погано», – каже ґазда. А тримає він удома дві пари коней, чотирьох корів, свиней, курей…
І доглядає за цим усім сам, точніше, з дружиною Марією та мамою. Має у користуванні кілька гектарів землі, яка ніколи не залишається необробленою. До речі, це одна із проблем нашого рідного краю – при такому малоземеллі та густо населеності Закарпаття десятки, якщо не сотні гектарів сільськогосподарських площ залишаються неораними та незасіяними. Але це вже інша тема.
Ця велика і щира любов батька і глави родини до природи та праці на землі дивним чином вплинула на дітей – ні син Михайло, ні дочка Наталія не стали схожими своїми уподобаннями та інтересами на батька. Навіть навпаки, якщо Михайла (молодшого) запитати: «Скільки у вас худоби?», то він скаже, що повний хлів, але нічого конкретного відповісти не зможе. Та, не дивлячись на це, любов до рідної землі, до нації, до свого краю та країни всоталася у гени дітей Михайла Миколайовича настільки глибоко, що вони не просто живуть цією любов’ю, але і впливають на хід історії, починаючи з розвитку рідного села, таким чином, що заслужили на повагу серед земляків і користуються авторитетом не тільки серед ровесників, але і можуть дискутувати на рівних з набагато старшими людьми.
У листопаді минулого року Довге привернуло увагу всієї України. Всі телеканали, усі ЗМІ тримали у центрі уваги акцію перекриття у нашому селі дороги державного значення одразу у двох напрямках: Мукачево-Довге-Свалява та Мукачево-Довге-Хуст. Якість асфальтового покриття, вірніше його відсутність, критичний у аварійному плані стан дорожнього полотна, незліченні ями та неможливість їх об’їхати, заперечення тодішньою регіональною владою можливості вплинути на ситуацію обурювала всіх. Але тільки жителі Довгого, організувавши ще і сусідів, вирішили боротися із таким станом речей. За півдня вишикувалися кілометрові черги автомобілів. Більшість людей із розумінням сприйняли акцію протесту і підтримали її. Результат перевершив очікування скептиків – дорогу таки відремонтували. Серед організаторів-автолюбителів чи не найактивнішу позицію займала родина Ловгів – їхні машини були першими, їхня позиція була непохитною, мудрість і врівноваженість Ловги (старшого) була чи не вирішальною (разом із позицією голови страйкового комітету Андрія Надя та ще кількох чоловіків) у знаходженні компромісу, у знятті соціальної напруги, у тому, що все обійшлося без постраждалих і жертв. Адже стримувати досить таки кількісні гарячі голови було непросто.
Але це лише один із епізодів активного життя родини Ловга. А таких і подібних ситуацій таки дуже багато. Взяти хоча б участь усіх членів сім’ї у Революції Гідності, у зборі коштів та матеріалів на підтримку української армії, участь у автомайдані, у всіх масових акціях на території району та у багатьох – у області. Найважче у тому недалекому минулому, певно, було дочці Наталці Петканич. Адже вона – державний службовець. Її громадянська позиція змушувала оглядатися на неї всю систему районної влади. Таких людей, які мають свою точку зору і готові відстоювати її і боротися за неї, серед чиновників ой як мало. Але, з іншого боку, система державної влади побудована таким чином, що люди в ній не мають права на участь у мітингах, акціях протесту та не можуть відкрито висловлювати свої думки та демонструвати політичні погляди. Ця норма була б доброю, якби її дотримувалися всі працівники адмінбудівель, але, як бачимо тепер, закони пишуться не для всіх – керівництво адміністрацій аж надто відкрито використовувало адмінресурс при проведенні виборів до рад усіх рівнів. А присутність у колективі хоч одного вільнодумця, якою була і є Наталія, виступало стримуючим фактором і не дозволяло нахабніти і зловживати владою аж надто відкрито. Але, уявіть собі, який моральний тиск доводиться переживати тому одному «інакомислячому». Скільки нервів і сил потрібно витратити, щоб лишитися при своїй думці, хай навіть вона буде кардинально протилежною загальноприйнятій думці переважної більшості.
Михайло Ловга (молодший) займається комп’ютерами – на них він розуміється так само добре, як батько на конях. Зареєструвавшись підприємцем і відремонтувавши маленьке приміщення, молодий чоловік зарекомендував себе хорошим спеціалістом і має клієнтів навіть із сусідніх сіл. Відремонтована ним оргтехніка працює надійно і довго. Підхід до роботи і рівень відповідальності у нього такий самий, як і у батька.
Серед найяскравіших подій у житті Іршавського району є проведення у Довгому фестивалю «Довжанська фіра», одним із співорганізаторів якого є Михайло Миколайович Ловга. Саме завдяки йому у село приїжджають любителі коней, фір, карет, бричок, возів та верхової їзди з усієї округи. А сам М.М. Ловга проводить на святі ще і майстер клас з верхової їзди та запрягання-розпрягання коней у воза. Свято триває тільки один день, але у пам’яті кількох тисяч земляків воно лишається на цілий рік, аж до наступної другої неділі червня – визначеного дня проведення фесту.
– У чому секрет виховання ваших дітей? – питаємо ми у Ловги-батька.
– Секрету нема, – відповідає він, усміхаючись. – Я просто люблю землю і все, що живе на ній, люблю свою роботу, люблю родину. Ця любов, певно, має магічну здатність, здатність окутувати собою і породжувати тільки любов. Я ніколи не казав дітям, що треба любити свій край, що треба гордитися приналежністю до української, до наймудрішої нації на світі, що за своє щастя треба боротися і будувати його самому, не надіючись на когось. Що не треба боятися нікого, крім Бога. Я просто завжди намагаюся поступати так, щоб діти могли брати з мене приклад, гордитися своїм прізвищем, щоб мені ніколи не було соромно подивитися їм у очі.
А мені здається, що саме у цьому і є секрет виховання, не тільки патріотичного, а виховання взагалі. І якби наші властьімущі любили свою землю і націю так, як любить її Михайло Ловга, якби вони дбали про державу так, як він – про свою родину, якби показували приклад у всьому і робили все так, щоб не було соромно дивитися потім людям у очі – ми би жили зовсім не так, як живемо. І війни б на нашій землі не було точно.
Василь Кузан.
