Версія для друку Версія для друку

25 РОКІВ РУХОВІ – 25 РОКІВ БОРОТЬБИ

Переконувати людей, говорити їм правду про руйнівну роль компартії, про людиноненависницьку суть Леніна, про Сталіна, друга хвиля культу якого тоді починалася – портрети вивішували на вікна навіть у автобусах і приватних автомобілях, говорити про все це було необхідно. Ми використовували будь-яку можливість, щоби виступити перед земляками і донести їм наші переконання, ідеї незалежності та свободи, на яких будувалися всі прогресивні суспільства світу. На тих (нас було у районі близько тридцяти) фанатиках, які готові були пожертвувати всім заради своєї держави, часто дивилися як на хворих, як на ненормальних, адже подолати таку потужну радянську систему, здавалося, неможливо. Але й існувати вона більше не могла у такому виді, у якому її намагалися зберегти нові лідери на чолі з Михайлом Горбачовим. Піраміда влади сипалася, і ми намагалися не загинути під її уламками, а виокремити і врятувати Україну, найбагатшу на той час республіку СРСР, яка мала перспективи не тільки розвитку, але і для процвітання. Але, завдяки хитрості Леонідів та продажності Вікторів, ми дійшли до краю бідності та до війни із міражами Росії.

3. Установча конференція районної організації НРУ пройшла у приміщенні Іршавської міськради 12 листопада 1989 року. Після кількох виступів делегатів конференції було вирішено створити районну організацію. Як і в Києві та Ужгороді, керівний склад було обрано досить таки у великій кількості. При голові, якого ми обирали на демократичних засадах із кількох кандидатів, було обрано і політичну раду у складі семи чоловік. На посаду голови було висунуто трьох претендентів: Петра Потушняка, Ярослава Гудя та Василя Марущинця. Ярослав Васильович узяв самовідвід, і шляхом голосування лідером визвольного руху в районі було обрано Василя Марущинця. Невдовзі Рух почав активну політичну боротьбу, організовував мітинги, конференції та інші масові заходи, на яких висловлювалися думки про незалежність України та злочинну діяльність компартії проти нашої нації. На одному з мітингів на центральній площі міста було зібрано понад три тисячі чоловік. Саме тоді у виступі Ярослава Гудя прозвучав заклик: “До якого часу ця кривава ганчірка буде нашим прапором? Чи не пора замінити її нашим справжнім прапором – синьо-жовтим?!” Питання було поставлено на голосування, і весь Майдан підтримав пропозицію. Юрій Бісьмак, який мав прапор на своєму тілі під одягом, пішов у приміщення райкому компартії, де тепер знаходиться райрада, для того, щоб піднятися на дах до флагштока і виконати волю народу. В результаті прапор було піднято над міськрадою, і там він майорів аж три дні. Але вперше національний прапор, нині – державний, в Іршаві було піднято на одному з перших мітингів у міському парку. Прокуратура дуже пильно стежила за нами, але вирахувати у кого саме є прапор вони не змогли. А перший прапор на адмінбудівлі в Закарпатті підняв той таки Василь Марущинець на флагштоці рідної Великораковецької школи.

4. Окремою сторінкою боротьби за незалежність і утвердження національної ідеї було встановлення Пам’ятного Хреста «Борцям за волю України» 14.07.1990 року перед кладовищем у Іршаві. Міська рада дозволила нам встановити хрест усім загиблим в усіх війнах. Я був тоді головою районного Руху, а Юрій Бісьмак – головою виконкому нашої організації. Він займався матеріальними питаннями, а я – організаційними. Майже всі роботи по підготовці та встановленню Пам’ятного Хреста були виконані безплатно – людям набрид брехливий режим комуністів, і вони прагнули змін у всьому. З десяток машин гравію було завезено на місце, де тепер височіє курган і більш менш рівна площадка (а тоді було болото). Люди приходили з лопатами і розрівнювали завезений матеріал. Дуба для хреста дали безплатно, виготовили на “Скалці” теж за дякую. Встановлювали таким самим чином. Біля підніжжя Хреста ми встановили плиту із чорного мармуру, на якій вигравірували надпис “Борцям за волю України”. У радянські часи це був верх зухвальства, сміливості, хоробрості та ризику, як казали наші родичі і більшість жителів Іршавщини – необдуманого і непотрібного ризику. Але, як би там не було, ми пішли на це, бо хтось мусить іти попереду.

І ось наступив час відкривати і освячувати Пам’ятного Хреста. Дозволу на проведення мітингу ми не просили, бо у нашій уяві мітинг мав проводитися на центральній площі і супроводжуватися закликами, оформлятися лозунгами та мати озвучення. Ми ж мали тільки освятити Хреста та провести молебень на честь Героїв України. Ну і кілька виступів було заплановано. Та і Варта Руху на п’яти автобусах приїхала зі Львова – у формі, як і належить неформальному напіввійськовому формуванню. (Керував Вартою Руху Юрій Криворучко – теж майбутній депутат Верховної Ради України. І було хлопців майже 250). Та і проводитися все це мало біля цвинтаря, без створення перешкод для руху автомобілів та пішоходів – саме тому дозволу і не просили, а це потрібно було зробити за 10 днів до проведення акції.

До речі, саме львівські хлопці найбільше налякали владу, не так своєю присутністю, як тим, що колоною пройшлися по місту із піснями, забороненими у ті часи – одна з них стала пізніше Гімном України. “Слава Україні” – “Героям слава” сприймалося тоді не як вітання і відповідь, а як заборонене гасло, як щось таке, що проявляло людину, як фотоплівку – страх проступав плямами на обличчях випадкових свідків. А “Слава нації” – “Смерть ворогам” звучало для комуністів, як пряма погроза. Вони розбігалися, ховалися в адмінбудівлях, спостерігали за рухом колони з другого і третього поверхів, а пізніше, в своїх письмових поясненнях міліції, трактували ці слова так: “Вони нам погрожували. Вони кричали, що всіх комуністів треба розстріляти і повісити. Вони прийшли в Іршаву саме з такими намірами. Вони галичани, а значить – чужі”. Все це є у кримінальній справі, яку на мене того ж дня і відкрили. До речі, для того, щоб відкрити справу потрібно було, щоб хтось із свідків написав заяву у райвідділ міліції. Оскільки серед рухівців зрадників не знайшлося – заяву написали і виступили свідками два міліціонери. Але про все по-порядку.

Людей на акцію зійшлося так багато, що всі не поміщалися на площадці довкола Хреста і змушені були стояти вздовж дороги. Я сказав вступне слово і відкрив мітинг. Виступили також Петро Потушняк, Іван Бегеш, Василь Марущинець, Ярослав Гудь, представник Варти Руху, інші хлопці, бойові побратими. Священики Павло Мадяр та Михайло Васько, освятили Хреста і провели молебень за всіх загиблих у всі часи за волю України. Потім усі учасники дійства разом проспівали “Ще не вмерла України”, “Червону калину”, “Боже великий, єдиний”…

Наступного дня за мною додому приїхали два міліціонери на мотоциклі з коляскою. Мене попросили сісти в коляску і привезли в Іршаву, в райвідділ міліції. Тактика та ідеологія індивідуальної роботи з вільнодумцями у Союзі була продумана до дрібниць. По-перше: мене, молодого вчителя і письменника, який мав публікації в обласній пресі і підготував до друку першу книжку, голову районного Руху провезли по рідному селу і району як злочинця – це мало вплинути на інших і стати таким собі попередженням для них. Ось що буде з кожним, хто посміє! По-друге: це налякало родичів настільки, що вони ще довго впливали на мене і тиснули психологічно. І по-третє: на мене це теж вплинуло, і не буду казати, що і я не набрався страху. Адже слава про радянські концтабори та каземати жила у народі та багатьох змушувала прокидатися вночі в холодному поту щоразу, якщо під вікнами будинку випадково зупинялася машина. Але тоді, у той день я думав, що краще б мене везли в райцентр на машині.

5. Перехресний допит тривав дуже довго. У низькому підвальному приміщенні з бетонною підлогою та світлом настільної лампи, напрямленим мені у обличчя – усе класично. Допитували троє: один сидів за столом навпроти, другий – збоку, він же і вів протокол. А третій проходжався ззаду, періодично зупинявся у мене за спиною і голосно дихав у потилицю. Його голос паралізовував психіку і кожного разу змушував здригнутися. У своїх показах я стверджував, що ми проводили мітинг-реквієм, а на його проведення дозволу влади  питати не потрібно. Що, врешті, мене і врятувало. Уяви про те, що на допиті мав би бути присутнім адвокат, я, зізнаюся чесно, не мав.

Суддя оголосив, що на мене відкрито кримінальну справу по статті Карного Кодексу Радянського Союзу: “Організація і проведення несанкціонованого мітингу”. “Знаєте, скільки за таке дають?” – запитав він мене. “Ні”, – відповів я простодушно. “Від трьох до восьми років”, – прозвучало у відповідь, але моя свідомість відмовлялася приймати ці слова за такі, що стосуються саме мене, молодого і свободолюбного чоловіка, який ніколи і нікому не зробив нічого поганого. Розум відключився, ніби телевізор, шнур якого витягнули з розетки.

Суддя, прізвища якого не пригадую, був людиною мудрою і тонко відчував політичну атмосферу, адже процеси розвалу Союзу вже зайшли надто далеко, і результат був майже очевидним, хоча проіснувала та система ще більше року. Він оголосив, що Постановою суду іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік кримінальну справу Василя Кузана закрито “за відсутністю складу злочину”. Слава Богу, що все це тривало недовго, бо хто знає, чи було б у мене після такого бажання продовжувати боротьбу?…

6. Передував проголошенню Незалежності України Янаєвський путч – телевізійна вистава на одну дію з героями, хворими на нежить. 21 серпня 1991 року кілька сміливців Іршавщини зібралися у будинку Юрія Бісьмака по вулиці Кірова в Іршаві для того, щоб засудити дії путчистів. На друкарській машинці “Ятрань” ми надрукували звернення до народу України, в якому категорично засудили неправомірні дії заколотників та закликали прогресивну громадськість згуртуватися довкола ідеї відокремлення України від інших республік, прямо виступили за вихід із складу Радянського Союзу. Звернення друкувалося у трьох примірниках: один ми занесли в райком партії, який уособлював тоді владу, другий повісили на стенді “Вісник Руху” біля магазину “Дитячий світ”, третій, здається, відправили у Київ.

Нас було у будинку шість чи сім чоловік – жменька, сота доля відсотка із стотисячного району. Ввечері того ж дня ми всі були попереджені через таємних агентів КДБ та їх прислужників про незаконність наших дій і про кримінальну відповідальність за наші “так звані” звернення. На щастя, вже 24 серпня було проголошено Акт про Незалежність України, і ми всі полегшено розправили плечі. Але боротьба на цьому не закінчилася. Вона тривала всі ці двадцять п’ять років і триває донині. Адже утвердження національної ідеї, перемога над стереотипами, сформованими протягом десятиліть не може завершитися в один день. Як бачимо, війна проти кремлівського агресора із політичної стадії переросла в реальну. Гинуть наші люди, віддають життя молоді воїни, вмирають за справжню незалежність від російської імперії, яка тривалий час вміло маскувалася під абревіатурою СРСР.

Всі ветерани визвольного руху, а ми вже можемо віднести себе до цієї категорії, вірять – ми переможемо!

Слава Україні! Смерть ворогам!

Василь Кузан.

Ваш отзыв

Ваш коментар