Версія для друку Версія для друку

БУДІВНИЧИЙ СЛОВА

Заслуженому журналісту України, колишньому власному кореспонденту газети «Голос України» у Закарпатській області Івану Степановичу Гудзоватому – 70 років. Аж не віриться, друже, що ти – ветеран не тільки закарпатської, але й всеукраїнської журналістики! І щоб не обмежитися банальними вітанням, вирішили  розповісти про те, як зародилися наша дружба. І не тільки! А вже відтак, після деяких штрихів з твоєї славної біографії, здоров‘я міцного, добра усілякого та гараздів побажати.

Іван Гудзоватий працював у Іршавській районці відповідальним секретарем з десяток літ. Тож про все говорив-радив і консультував, як кажуть, із «зав‘язаними» очима: він геть усе знав про шрифти, макети, кліше, друкарські премудрощі, лінотипи, планірки і участь у них редакційного «штабіста» – так іменували відповідального секретаря тощо. Ми із увагою слухали досвідченого та грамотного колегу й усе мотали собі на вус.

За плечима І. Гудзоватого тоді вже була журналістика – у Львівському державному університеті ім. І. Франка (наголошу: геній українського слова, чиє ім‘я заслужено носить кращий вітчизняний виш, народився на одне серпневе число пізніше, аніж мій товариш, але у 1856 році – на благодатній галицькій землі, у Нагуєвичах). Отже, спільного – ціла в‘язанка. Часто згадували, хто та із ким учився, споминали викладачів – доцентів, професорів, завідувачів кафедр. Тоді докторами наук були Йосип Цьох і Володимир Здоровега – унікальні особистості, що пройшли «і Крим, і Рим, і воду й мідні труби…» Нині вченого та професорського люду на факультеті – чоловік із тридцять. Тобто в них у життєписі були посади в товстих журналах, великих газетах, вони друкувалися в тодішніх центральних (київських і московських) часописах. Здавалося, що для нас, районних газетярів, вони були недосяжні, бо стояли високо-високо, десь під небесами – їхні прізвища фігурували мовби аж на інших орбітах. Та й училися ми за їхніми книжками, отже, мали думати так, як вони. Але то так уважалося, а з висоти часу усе бачиться по-іншому. Гадаємо, із цією та наступними тезами стосовно ювіляра погодяться та підтакнуть його однокурсники-закарпатці, зокрема, Василь Горват, який редагував «Молодь Закарпаття», Анатолій Бабенко – один із найліпших газетярів-фотографів, якого хоча й не бачили давно, але не можемо уявити без «камери».

Їй Богу, сьогоднішній іменинник і товариш зліплений та викачаний із того самого тіста, що й наші наставники – він і талановитий на слово, а воно в нього щире, щедре, виразне, точне, свіже, чарівне, і дар до творчості має від матінки-природи – рідкісний, справжній, правдивий. Іван Степанович завдяки своєму хисту, старанню зміг би осилити будь-який творчий чолопок – для когось навіть недосяжний. Між іншим, запримітивши творчу натуру, здібності, уміння гарно писати та фантазувати, його спершу готували на редакторську посаду в рідній Іршаві, куди приїхав із дружиною з патріотичного Жидачева на Львівщині, але обставини скоригували долю. Довелося учорашньому майстру-геологорозвіднику тресту «Кримнафтогаз» (цю структуру називали конторою глибокого буріння – КГБ) змінювати профіль і вчитися на будівничого слова, бо це вабило більше, аніж добувати з підземелля «голубе» паливо. Та вже у сімейному статусі з Іршави їхати навчатися до Києва – у ВПШ. Ось така сталася трансформація цього пишучого чоловіка – від учня профтехучилища в Миколаєві (районному) до студента вишу, слухача партшколи і талановитого журналіста. У «Новому житті» Гудзоватому довелося працювати при двох редакторах – Василю Звонарю та Івану Печорі. Він був у добрих стосунках із власкором «Закарпатської правди» Олександром Сенинцем. Порівняно із теперішніми – для газетярів то були «золоті часи». Редакція мала власний «уазик», бензину «море», командировочні, усюди зустрічали з відкритою душею. Разом з Іваном Степановичем працювали журналісти Василь Шкіря, Наталія Бабинець, Михайло Ціцак, Михайло Ісак, Петро Костянинець, Оксана Плескач, Тетяна Палінчак, Наталія Ломага, Олександр Усенко. Газета коштувала всього 2 копійки, на повну потужність працювали промислові підприємства, колгоспи, розвивалася торгівля, радували своїми успіхами працівники культури. У кабінеті І.Гудзоватого часто були письменники Василь Вовчок, Василь Густі, Василь Ігнат, Андрій Дурунда, Іван Долгош, Василь Кухта, Федір Зубанич, Петро Скунць, Василь Кохан, народний артист України Іван Попович та сотні відомих особистостей краю. То були часи, коли друковане слово мало ціну. Із журналістами рахувалися, їх запрошували на різні заходи.

Переїзд з провінційної Іршави у ще глибший, «периферійніший» та окраїнний закуток із поміткою сел. Волівець, який упізнавав лише з вікна поїзда, часу багато не зайняв: квартирні пожитки, книги в тому числі, дитячі речі (у сім‘ї росли сини Ярослав і Роман) спакували і гайда на нове місце редакційної служби. Немов у війську – оперативно та без обговорення «наказу» зверху. Що ж, отакі були часи…

Ішло б усе, мабуть, по висхідній, але настали нові часи. Україна виборола незалежність й почала формувати свій інформаційний ресурс. Як відомо, у Києві взялися за випуск газети «Голос України» – виникла потреба мати свого (іншого) власкора в області, і ним, за ліком другим (після М. Горвата) став комунікабельний і трудолюбивий Іван Гудзоватий. І освіта, і стаж, і, що найголовніше, талант мав до письма не вроджений, а власний. І організатор неабиякий, адже написати статтю чи інформацію – це ще не все в цій роботі, потрібно організувати передплатну кампанію, проводити «круглі» столи, зустрічі з читачами, налагодити стосунки з активом, громадами тих чи інших місцевостей, самоврядувань тощо. Бо там, у глибинці, у гущі народній – ситна для кореспондента інформація, такий собі клондайк фактажу, живильне середовище для репортера будь-якого часопису. Коли своїми міркуваннями з цього приводу поділився кандидат на посаду власкора, ці вартісні думки одразу ж оцінив головний редактор Сергій Правденко й по завершенні співбесіди мовив: «Ми із вами, Іване Степановичу, спрацюємося…» І міцно потис правицю. Ось так і завершилося його доволі довге (багаторічне) воловецьке відрядження. З посади районного редактора стати власкором – гарний кар‘єрний стрибок. І, мабуть, хтось цьому заздрив, а дехто радів за творчий злет колеги. Довелося знову переїжджати – на цей раз в Ужгород, де власними зусиллями облаштував корпункт літерного на той час видання – газети Верховної Ради України. І пішло, як кажуть, поїхало: відрядження, прес-конференції, написання проблемних статей тощо. І, звісно, оперативна та щоденна інформація, новини, що є хлібом будь-якого видання.

Що ж, друже, колего, наливаймо та пиймо – чарочку вина й аж до самого дна! Знаю: сьогодні буде, та ще й не одна! Здоров‘я тобі шлемо та сили, кріпості, Іване Степановичу! Хай кожен день, що народжується, буде для тебе і близьких (дружини, синів, невісток, онуків) сонячним, погідним, радісним і мирним. Сімдесят – це розмай, це доспілий плід душі, тож, як кажуть, не старіймо, живімо та радіймо всьому довкола. Нехай і надалі плідно родить твій «творчий» сад, аби слово твоє душі завжди звучало гідно, дзвінко, лунко!

Михайло Папіш,

Василь Шкіря.

Ваш отзыв

Ваш коментар