Версія для друку Версія для друку

25 РОКІВ РУХОВІ – 25 РОКІВ БОРОТЬБИ

1.

Народний Рух України відзначає своє 25-ліття. 1989 року прогресивно мислячі люди об’єдналися і створили масову, наймасовішу на той час на території всього СРСР, громадську організацію, покликану повалити комуністичний режим, протиставити протилежно-інші, християнські та загальнолюдські цінності тоталітарному режиму комуно-фашистів, стати на заваді нищенню української нації, яке проводилося методично і систематично від імператриці Катерини, яка знищила Запорізьку Січ, до Сталіна і Брежнєва, що керували процесом під прикриттям фальшивих лозунгів “творення нової спільності радянських людей”, яких тепер називають “гомо советікус”, або просто  “совок”.

Треба сазати, що це громадське об’єднання не виникло на пустому місці. Очолювали процес люди твердих переконань, що належали до підпільної тоді Української Гельсінської Спілки. Із Іршавського району, наскільки мені відомо, але ці дані будуть неповними, оскільки членство в УГС трималося в секреті з відомих причин, у цю Спілку раніше входив Йосип Тереля, до його вимушеної еміграції, а у вісімдесяті роки Іван Бегеш та автор цих рядків. Контактували ми з центром через Богдана Дикого із Мукачева. Саме через нього поступали до нас перші газети та листівки із статтями про сутність і причини нашої боротьби, про перспективи розвитку національної держави, інформаційні матеріали, які друкувалися в Прибалтиці і розповсюджувалися нами ночами, бо за антирадянську пропаганду можна було отримати немалий термін. Коли листівок і газет було надто багато, то ми не обходилися без активної підтримки Ярослава Гудя, який на той час уже мав машину і не жалів ні часу, ні сил, ні бензину для спільної справи.

Найбільш сміливими, свідомими та здатними переконати людей були тоді, у радянській ще Україні, письменники. Саме вони, маючи у руках надзвичайно популярну газету “Літературна Україна”, провели у другій половині 1989 року установчий з’їзд, після чого процес просвітництва та боротьби охопив усю Україну. Дмитро Павличко, Іван Драч, Володимир Шовкошитний, Павло Мовчан, Володимир Яворівський, залишивши літературу, з головою поринули у політику. На Закарпатті першим головою Руху став теж письменник, у майбутньому – лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка – Петро Скунць. Я був серед учасників установчої конференції обласної організації, що проходила у Будинку культури профспілок 23 вересня 1989 року, виступав на ній із трибуни, та мав честь бути одним із організаторів Руху в Іршавському районі та другим його головою (1990-1991 рр.). А першим головою Народного Руху України за перебудову – саме так він тоді називався – був Василь Марущинець, нинішній дипломат, а тоді вчитель німецької мови у селі Великий Раковець й директор тамтешньої школи. Пізніше він став сільським головою і чи не першим в Україні перейменував вулиці, назви яких були одним із ідеологічних механізмів впливу на простих людей: замість Леніна та інших комуністичних діячів на табличках з’явилися імена Степана Бандери, Дмитра Донцова, Симона Петлюри…

Славні справи тоді робилися в районі. Боротьба проти системи велася відкрито, але дуже часто доводилося йти на всілякі хитрощі для того, щоб заявити про себе, провести мітинг, щоб організувати акцію чи просто виступити перед трудовим колективом школи чи якогось підприємства. КДБ за нами полювало у прямому розумінні цього слова – не дозволяли підключати апаратуру для озвучення заходів, попереджали людей – потенційних учасників про можливі неприємності та кримінальну відповідальність, залякували їх, надто прискіпливо контролювали трудову дисципліну… Були випадки, коли оголошення про мітинг доводилося розвішувати у Доробратові, а самим їхати в інший кінець району – у Кушницю. Нещодавно на своїй сторінці у «Фейсбуці» про це згадував та опублікував одну з фотографій Василь Марущинець, гордість району. Подібні ситуації були у всіх районах Закарпаття та, певно, і всієї України. Але тим цікавіше було, тим більший азарт наповнював нас.

Значна частина жителів району підтримувала нас, але заявляти про це боялася. Люди виходили на мітинги, але не виступали на них, були учасниками демонстрацій, але прапори нести не наважувалися, у приватних розмовах висловлювали солідарність, а публічно – трималися поодаль. Особливо це стосувалося людей, які посідали певні посади. Інтелігенція освіти, культури, медицини духовно була з нами, і ми це відчували. Ярослав Коваль, Василь Шкіря, Юрій Микита, вчителі історії, філологи, просвітяни були чи не на кожній з організованих акцій. Без відчуття підтримки цих людей нам було б надзвичайно важко.

2.

Найбільш масовими і успішними, такими, що вели до перемоги національної ідеї та сприяли пробудженню свідомості наших земляків були протести проти будівництва Пістрялівської РЛС. Багатотисячні мітинги на стадіоні у Лалові, перекриття залізниці в Мукачеві, виступи у пресі, підготовка документів для Кабінету Міністрів СРСР, протистояння з міліцією, провокації з боку влади, відключення телефонів, залякування і переслідування активістів, прослуховування їхніх розмов – це далеко не повний перелік подій і ситуацій, методів та засобів боротьби. Ця боротьба, це пряме протистояння влади і народу сформувало нового лідера, народного улюбленця, перспективного політика, наймолодшого депутата Верховної Ради України і другого голову обласної організації РУХу – Віктора Бедя, роль якого у визвольній боротьбі є неоціненною.

Треба сказати, що політизація суспільства у той час аж зашкалювала. Засідання Верховної Ради дивилися всі, дивилися з такою зацікавленістю, як перші мексиканські серіали, що їх почали демонструвати по телевізору – який депутат що сказав, як хто відреагував, як голосували – поіменне голосування по важливих питаннях було взяте за правило. Через певний час район обурило голосування депутата від Іршавщини, тодішнього першого секретаря райкому компартії Івана Галаса проти Незалежності України, але то було потім. Потім була і історія з підняттям першого синьо-жовтого прапора над будівлею міськради – на дах піднявся Юрій Бісьмак, а ми охороняли підступи до входу внизу. Потім був і розпуск компартії Союзу та пограбування комуністами кабінетів своїх секретарів. А викрадення нового, виготовленого з кольорового металу пам’ятника Леніну, з території одного із заводів Іршави, – то взагалі окрема історія.

1989 рік був напруженим і складним у всіх відношеннях, до певної міри – переломним. Суспільство поляризувалося, напруга зростала настільки, що ніхто не знав, що буде завтра.

Далі буде…

Василь КУЗАН.

Ваш отзыв

Ваш коментар