Версія для друку Версія для друку

МУЖНІСТЬ ЧИСТОЇ ДОМІВКИ

Війна змінює людей. Ця віковічна аксіома вже вкотре незліченно виголошена, безумовно, звучала б банально, якби не стосувалася близьких, знайомих, тих, чия доля для тебе не байдужа.

«Нове життя» вже інформувало своїх читачів про Василя Худана із Кам’янського – учасника антитерористичної операції практично із перших днів її проведення. Недавно він побував у рідних краях на короткотерміновому відпочинку. Так склалося, що наше спілкування проходило не наодинці. За столиком у кафе поряд з нами його наречена, друг та ще Василів кум із двома хресниками.

Раз за разом розмова переключалася із фронтової теми на інші, може, й так само життєво важливі, на нашу думку. При цьому, ловлю себе на думці: у ньому щось змінилося, а не можу визначити, що саме? Здається, і посмішка та сама, приязна, і не менш говіркий, а в мене у свідомості муляє, − що ж змінилося в ньому. Аж у подальшій бесіді, як осінило, – у нього судження зовсім не ті, що у нас, тих, що за тисячу кілометрів від боїв, від реальної постійної загрози смерті.

Для цього справді треба пройти кількамісячний шлях воїна. Рік армійської служби після Ужгородського вишу ми чомусь навіть не згадували у плані бойової підготовки. Його оповідь розпочалася із повістки місцевого військкомату та внутрішнього відчуття, що слід взяти речі першої необхідності. Далі – про наш кавардак тих перших днів, коли ліва рука не знала, що робить, а чи має робити права. У Володимир-Волинському закарпатських резервістів ніхто не чекав. Чотири години взагалі їх на територію частини не пропускали: їх там не мало бути, а де мало бути – ніхто конкретно не знає. Аж потім, через чотири доби, – Рівненський полігон.

Ще більш вражаючими стали подальші повороти розказаної Василем історії. Їх взвод вивезли на трасу за чотириста метрів до межі між Дніпропетровською та Донецькою областями, за райцентром Межова. Наказ – обладнати блок-пост. На 20-ох бійців – 10 бронежилетів і дві лопати. Через дві доби видали ще дві. Далі – не повірите, − набої до «Калашникова» видавали тільки тому, хто заступав на пост. За перші дві доби воду і хліб їм давали тільки місцеві.

Подібних прикладів безпечності, якщо не сказати гірше, можна наводити ще і ще. Один із таких випадків закінчився пораненням Василя. Лікування у Межівській райлікарні. 13 червня – виписали.

Потім його механізовану бригаду перебазували на полігон у Миколаївську область.

Відтак розвідник-гранатометник реактивного дивізіону разом із товаришами у складі військової частини повертається у район бойових дій. Його спогади про недавні події, − як сумбурна суміш небезпеки, пригод, комічних ситуацій, приємних і не дуже життєвих колізій на кшталт, як у сусідів-танкістів Білосніжка за ніч вивела із боєздатного стану цілий екіпаж. Або ж, і того не краще, коли високопоставленому чину із генеральськими погонами,  повними великих зірок, але солдафонським стилем мислення не подобалося нестатутне взуття – зручні кросівки, при цьому, він навіть не поцікавився у тих, кому це належить, чому бійцю після повернення у стрій не спромоглися замінити прострелені «берци».

На запитання про ставлення до них місцевого населення співрозмовник відповідає коротко: «по-різному».

Далі вже деталізує. Інколи без них би не вижили. І підгодовують, і інформацією поділиться. При цьому наводить доволі красномовний приклад протилежного плану. Кілька діб до їх напівоточених сепаратистами сусідів, припертими практично до українсько-російського кордону тільки місцевий відчайдух на мікроавтобусі періодично проривався. Доставляв   бійцям АТО харчі крізь російські та сепаратистські  вогневі завіси. Коли ситуація  дійшла до критичної межі, цей «доброзичливець» запропонував вивезти 15 українських армійців. І тут же залишив їх на російській стороні, звідки повернувся із ультиматумом: якщо інші не перейдуть кордон і не здадуться, то тих п’ятнадцятьох розстріляють…  Із подібними колізіями українські батальйони зустрічалися мало не щодня. Що не має абсолютно спільного із благородним волонтерським рухом.

Говорили не тільки про все те негативне, що спливає у вирі нехай і неоголошеної, але все-таки війни. Просто по-різному вона бачиться засобами ЗМІ, в Інтернеті, експертним середовищем та очима рядового її учасника. Не без гордості демонстрував Василь Худан не екрані свого мобільника результати «роботи» їх дивізіону: погоріла і розбита ворожа бронетехніка.

Спливав час за розмовою. Допивали охололу каву. Стало зрозуміло – переді мною сидить не безтурботливий юнак, а змужнілий, відповідальний, так само життєрадісної вдачі мужній молодий чоловік.

Інколи мало не кожному господареві доводиться раз чи два на рік виконувати нехай і неприємну, але необхідну роботу санітарного характеру. На неї найняти кого-небудь важко. Як правило, ця місія випадає господареві.

Ми не говорили про це, але із сказаних Василем слів можна зробити висновок, що для таких, як він, а значить і для нас – Донбас така сама домівка в цьому плані, як і Закарпаття. А нечисть треба вичищати, де б вона не була.

 

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар