Версія для друку Версія для друку

ПОЇЗДКА У КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

Перед тим, як почати подорожувати по всьому світу, обов’язково треба побувати у всіх цікавих місцях власної країни. Тим більше, що в Україні таких місць дуже багато! Знайомтеся з «шаленими дівчатами», як сказав уже наш знайомий  з потягу: Славка, Ліза і я – Саша. І ми їдемо в Кам’янець-Подільський! Кожна з нас готувалася по-своєму. Славка-модниця довго думала, що з собою взяти з одягу і як ці всі речі помістити в свій (як виявилося, дуже маленький) рюкзак, а Ліза-розумниця зарядила фотоапарат і купила батарейки для відеокамери. «Я завжди з собою ношу ві-део-камеру!» – так-так, це про нашу Лізу. А я, вже взявши квитки на потяг, повідомила батьків, що «чух-чух» – їду з подругами у незвідані нами краї.

Перше, що мене вразило, коли ми робили пересадку в Хмельницькому: п’ята година ранку, а люди вже всі на ногах, їдуть на роботу, у маршрутках вільного місця нема. А перший наш тутешній знайомий, нашого віку, виявився ненависником закарпатців. Розповідав нам, як «ті люди» смішно говорять і як вони відсторонюються від України. Ліза його ігнорувала, Славка нашіптувала на вухо, що не можна заводити розмови з незнайомою і підозрілою людиною, яка на вигляд схожа на наркомана. Але я відчайдушно відстоювала, що закарпатці – чудові люди, діалекти є всюди, позиція – історично сформована, і взагалі, на Закарпатті багато свідомих людей. Менше з тим. Перед тим, як потрапити в місто, ми попали під дощ. А потім ще годину чекали водія автобуса. Приїхавши у Кам’янець-Подільський, спочатку вирішили подивитися місто й гарно попоїсти. Хоч у Хмельницькому всі дуже ранні пташки, у Кам’янці майже всі «кафешки» відкриваються о 10 годині. Зайшли, перекусили, і в дорогу. Метою для нас був похід у фортецю, перша згадка про яку була ще в ХІV ст. і яка є складовою частиною національного історико-архітектурного заповідника «Кам’янець», що відноситься до «Семи чудес України». А в мене в голові крутилася думка, що мені треба в Подільські Товтри – Національний природний парк України. Через те, що ми не мали багато часу для того, щоб попереглядати карти і знати, як точно дібратися до того чи іншого місця, я уявлення не мала, де ті Товтри шукати. На моє превелике здивування, коли ми підійшли до Старого Міста, в якому, крім фортеці, знаходиться багато культурних пам’яток, з мосту я побачила той краєвид з картинки. Так, це були Товтри. Я попросила повернутися своїх подружок, і ми стежечкою пішли вниз. Це була перша ейфорія від поїздки. Пейзаж, який нам відкривався, не давав можливості не «ахнути!». Тому перша половина сотні фото була зроблена саме тут. І це були не селфі, а світлини природи надзвичайної краси. Погодні умови від ранку покращилися, і сонечко хоч не дуже гріло, але вже посміхалося, як і ми. Наступний пункт нашого маршруту був у  фортеці. Коли ми стояли перед мостом і чітко бачили фортецю, я відчула другу порцію ейфорії. Хвилин двадцять стояли і фотографували її, величну і красиву. Грошей на екскурсію у нас не було, тому прочитали історію у вікіпедії і подивилися її зсередини, а потім пішли і за неї. Чомусь, крім нас, так ніхто не робив. Але хіба можна обмежуватися в таких ситуаціях? Отримавши задоволення тут, ми запланували відвідати ще одне місце, яке, на відміну від фортеці, не так часто бачить туристів.

Це Бакота – затоплене село (колись місто) неподалік від смт. Стара Ушиця. Це село ви не знайдете на карті. У зв’язку з будівництвом Дністровського гідровузла рішенням облвиконкому від 27 жовтня 1981 року Бакоту було виключено з облікових даних. Обов’язковою умовою для переселенців було те, що кожен господар мав самостійно руйнувати свій дім і вирубувати дерева у саду. Розповідають, що після затоплення стара дерев’яна церква сплила через якийсь час, і декілька років вітер носив її водою. Як пам’ять із сивої давнини, стоїть тут скельно-печерний Свято-Михайлівський монастир, а з монастирських джерел тече цілюща вода. Добре, що наша Славка вміє «торгуватися» і домовилася з таксистом про доступну нам ціну. Інакше ми б не отримали ще одну дозу естетичного задоволення. Хоч враження від цього місця залишилися двоякими. З одного боку – краса, а з іншого – сум від того, що колись був зруйнований дім тисячі сімей.

Поверталися ми до Хмельницького з мокрими ногами, але із свіжими спогадами про поїздку. Не хочеться згадувати про Лізину істерику, про те, як за нами гнався собака, про вже голодний до вечора шлунок, втомлені ноги і сонні червоні очі. Хіба хороша поїздка гарного літнього дня цього не вартує?

Олександра Кузан,

студентка відділення журналістики УжНУ

Ваш отзыв

Ваш коментар