Версія для друку Версія для друку

Якось, прошкуючи після робочого дня на абразивному заводі через два іршавські вокзали, Юрій Юрійович Саморига мав необережність втрутитися в розмову Петра Степановича Пилипка і Василя Григоровича Пишного.Ті вели мову про бджоли. Чи так співпало, чи то доля Аріаднину нитку так розгортала, але того літа подібних зустрічей випало кілька. Допоки, вже тоді літній, Василь Григорович не припинив Саморигові намагання попросторікувати на солодку тему, так собі під‘юдживши:

– Юрійович, та чого ж це ти не заведешся в бджоли, якщо ти все так знаєш?!

– Я необержно продовжив наш діалог, погодившись взяти від нього рій, − згадує нині Юрій Юрійович. – І розпочалася своєрідна наша із Василем Григоровичем епопея. Щоразу при зустрічі він запитував, коли вже я заберу бджіл, а я в свою чергу так само шукав серйозну «відгану». Інколи вже уникав подібних зустрічей. Допоки досвідчений пасічник не припер, як до стінки, безвідмовним аргументом:  «Пришлю сина Сергія до тебе в квартиру із роєм, нехай їх випустить, і роби з ними, що хочеш».

Беззаперечний доказ ще і матеріальної відповідальності довершив угоду. Василь Григорович, передаючи рій  бджіл, додав:

–Через три роки – віддаєш вулик і сім’ю, маєш уже розвестися, а як ні – вернеш 25 «зелених».

Юрій Юрійович напівжартома – напівсерйозно, ніби продовжуючи кількадесятирічної давності діалог, згадує, що на той час це були серйозні гроші, і він доволі-таки переживав, як їх, у випадку чого, віддаватиме Василю Григоровичу.

З висоти теперішнього свого досвіду Юрій Саморига зверхньо, скептично оглядає той початковий етап власного бджільництва. Іронія пронизує навіть його спогади про батьківський пчолинок – так колись на Закарпатті називали пасіку – в рідному Лисичові. Добре, що мав, де розмістити вулики. Історія цієї місцини варта окремої оповіді. Аби вмістити її в один короткий абзац, звернемо погляд читача до осердя 1980-их років, коли іршавчани масово і з ентузіазмом «освоювали» дачними ділянками Лозянську гору, урочище Ставліш та поля за заготпунктом, Юрій Юрійович за всіма меліоративними канонами осушував болото кількаметрової глибини за двісті метрів від центру міста між дитсадком абразивного заводу і РТП-івськими двоповерхівками. Нині це своєрідний оазис, наповнений гудінням бджіл, ароматом груш, п’янким запахом лікарських трав.

А ще під дерев’яним куполом літньої альтанки Юрій Юрійович полюбляє тут вести розважливі бесіди з колегами по пасічному цеху про буденні справи і клопоти, розвиток і проблеми цієї мудрої і надзвичайно корисної  комахи – карпатської бджоли.

Іршавський пасічник Юрій Саморига пройшов кілька своєрідних етапів у цій справі. За всіма правилами і законами бджільництва і медозбору накопичував власний досвід, свій потенціал знань, пізнання тонкощів розуміння цієї науки, а чи – мистецтва.  Наскільки воно тонке, багатогранне, можна судити вже хоча б по одному інструменту. Коли Сергій Пишний приніс відсадок бджіл, новоспечений на той час пасічник кухонним ножем вишкрябував-вичищав старий вулик. Таке просто  не могло не занозити серце бджоляра Пишного-молодшого. В результаті – Сергій Васильович приніс Саморигові стамеску. Оцінка її характеристик непередавана, окрім слів самого Юрія Юрійовича:

– Зручний інструмент. Як умерти, то хоч із собою бери.

Для порівняння демонструє ще дві чи три придбані самостійно, але в кожному зразку знаходить «ганч».

– Як уже тут бджоли прийшли, то все інше відпало від душі, − перехоплюючи мій погляд на спінінг на полиці, пояснює господар альтанки.

Минулося і полювання, і риболовля.

Ця альтанка – як друга половина пасіки, як її органічна невід’ємна частина. А сам Юрій Юрійович виглядає в ній, немов мудрий досвідчений професор у персональному кабінеті-лабораторії. Одна із полиць геть чисто заставлена папками, а всі інші – різноманітним інструментарієм, приладдям, начинням, колбами і баночками.

В розмові із Юрієм Юрієвичем та його соратником на бджолиній стезі Іваном Васильовичем навіть найнесподіваніше слово або фраза повертається до бджолопродукту. Випадково зронене словосполучення про шашлик «спровокувало» цілу півгодинну лекцію про «шашлик» − настоянку воскової молі. Цей, здавалося б, бджолиний шкідник, ще й як, може принагідно допомогти. Настоянка з нього надзвичайно корисна при деяких серцевих захворюваннях та туберкульозі.

І вже від цієї теми інший, більш вищий, етап у біографії Самориги-пасічника. Десять років тому Юрій Юрійович випустив невеличку добірку корисних порад  «Бджоли лікують» .

Це була своєрідна проба пера. В минулому році Юрій Саморига за наявності спонсорських коштів або за Програмою підтримки місцевого книговидання від районної влади міг би видати серйозну кількасотсторінкову працю-довідник із серйозною науковою базою «Бджоли лікують. Корисні поради та рецепти». У столі цього ж автора «Чекаючи весни. Турбота літом».  Цілком можливий варіант, коли б ті, хто потребує знань із цієї книги, могли б переказувати гроші та рахунок із гарантією одержання одного-двох примірників довідника.

Говорячи про Юрія Юрійовича Саморигу, не можемо оминути ще одну іпостась в його долі. Свого часу читачі «Нового життя» знали його як редактора заводського радіомовлення, активного позаштатного автора районки, героя інформаційних повідомлень, репортажів, зарисовок, нарисів про кращих трудівників Іршавського абразивного заводу та громадського директора  народного хору районного будинку культури «Верховина». Сьогодні чи не весь потенціал громадської публічності Юрій Юрійович реалізовує як заступник голови Товариства бджолярів та любителів меду Іршавського району.

 

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар