Версія для друку Версія для друку

ЖИТТЄВА КРАСА У СЛОВІ

Читачам нашої газети добре відоме ім’я поетеси Марії Звонар з Осою. Уже понад двадцять років поспіль вона співпрацює із районним виданням. А оце недавно,зібравши усе написане, в одному із ужгородських видавництв видала збірку віршів «Гірський потічок».

Передмову «З роси напитися любові» написав відомий закарпатський поет і прозаїк, осійчанин Іван Петровцій. «Рідні батьки – Дмитро Іванович Кебелеш та Марія Юріївна змалечку прищеплювали обдарованій дитині головні людські якості: віру в Бога, любов до праці, повагу до людей» − йдеться у передньому слові. « І зерна батьківської мудрості дали добрі сходи: ще навчаючись в Осійській середній школі, Марійка проявляла любов до науки, наполегливість у навчанні, особливо в поезії. Книги як духовні, так і художні стали постійними супутниками її життя».

Іван Петровцій запримітив одну рису в характері Марії Звонар: у неї дуже хороша пам’ять. А відтак власним ерудиційним рівнем доказала, що постійна самоосвіта дає більше, аніж навчання бодай у кількох вишах.

Краще за земляка про Марію Дмитрівну не розповість ніхто. Бо хто, як не Іван Петровцій знає, що «сільський батьківський моральний кодекс став направляючим і для її двох дітей – Василя та Світлани». В цьому ж дусі Марія Дмитрівна виховує і чотирьох онуків – Іванка, Ангелінку, Назарчика і Василька.

Попри свою щоденну заклопотаність життєвими справами Марія Звонар тонко вміє бачити і відчувати істинну поезію швидкоплинного життя.

І.Петровцій так і пише: «Назвавши першу поетичну книгу «Гірський потічок», талановита поетеса цим засвідчує свої творчі принципи: шукати красу світу у її струмуючій безупинності й проминальності, і продовжувати звучання цієї чуттєвої, життєвої краси у слові.

У своїй першій «ластівці» Марія Звонар на осуд читача подала понад 90 поезій. Серед них – «Осою мій рідний, ти – моя краса», «Заснули всі – не сплю я одна», «Роки летять», «Мати – синові», «Молодість», «Матері», «Гість на землі», «Така буває доля», «Закохані» та ін. Душа осійської поетеси відкрита світу. Вона може навіть із малесенької росинки напитися безмірної любові. У цьому і сила її поезії.

 

Василь ШКІРЯ.

 

Спогади про дідуся

 

Не той садок біля хати, 

Не тії вишеньки, не ті,

Як хочеться юність згадати,

Коли над ними поважні

                      гули джмелі.

 

Давно дідуся немає,

Він все садити любив,

Над його могилкою жайворонок

                                 співає,

Але не чує він той дзвінкий спів.

 

Бувало з усмішкою нас

                            зустрічає –

Хай діти Бог вас береже,

Бо юність без тривог не буває,

Юність – це слово золоте.

 

Роки, як хмаринки,

                      пропливають,

Не вертаються назад,

А зараз мене вже онуки

                         виглядають

І біжать з усмішкою

                      зустрічать.

 

 

***

Зав’язала мати

чорну хустину

На горі розквітає бузина,

Пелюстки в росах купає

Найстрашнішеє слово «війна»

Коли невинна кров’ся

                            проливає.

 

Зав’язала мати чорну

                                  хустину,

Сумна звістка в дім прийшла,

Поховала рідну дитину –

Страшнішої муки для

                      матері нема.

 

Я не повернусь до тебе ніколи,

А, може, з’явлюсь тобі уві сні

Пішов я в дорогу по Божій

                                 волі,

Яка судилася на життєвому

                         шляху мені.

 

Колись хтось засміється або

                      гірко заплаче

Про цей страшний майдан,

А в матусі серце б’ється,

                           аж скаче,

Бо загинув її єдиний син

                                 Нігоян.

 

Марія ЗВОНАР.

 

 

Ваш отзыв

Ваш коментар