Версія для друку Версія для друку

ТРАДИЦІЇ МИНУЛОГО ПОВЕРТАЮТЬСЯ, АБО ЯК ГУЛЯЛИ ДВА РАКІВЦІ

З кожним роком сучасна молодь, святкуючи  своє весілля, впроваджує нові традиції, забуваючи про ті,  які багато років тому панували у рідній місцевості. Винятком стало весілля молодої пари Віри Павлюк з В. Раківця та Василя Тодавчича з М. Раківця. За бажанням батьків та із власної ініціативи молодята вирішили відновити забуті традиції, що так довго зберігалися у закарпатських селах.  Чи варто влаштовувати весілля за давніми традиціями? Це і з’ясуємо на прикладі наших молодят.

Як здавна велося, напередодні весілля в дім до молодої приходив наречений разом зі своїми дружбами, співаючи весільні обрядові пісні. Староста ніс корзинку, наповнену подарунками для родини молодої. Зустрічаючи їх біля воріт, гості та дружки повинні їм були всіляко перешкоджати, знайти наречену, яка тим часом ховалася десь неподалік. Після цього всіх впускають до будинку, де  юнаки шукають наречену, а наречений тим часом за всім цим спостерігає. А коли молоду знаходять, вечір продовжується за святковим столом. Староста віддає корзину з подарунками, а натомість вимагає іншу, для родини нареченого. Всі веселяться та розважаються під звуки гармошки та співу присутніх. Вечір завершується тим, що молоді зі своїми друзями продовжують «нелегкий шлях»  додому. Весілля наших закоханих також відбувалося за традиціями своїх предків. Бабуся молодої згадує: «Святкуючи весілля онучки, я пригадала ті роки, коли сама виходила заміж, це було у 1972 році, а відтоді ніби нічого не змінилося, все таке рідне і знайоме, аж сльози наверталися на очі».

Весільного ранку святково одягнуті дружки відправляються в дім до молодого, де всі разом кружляють у танку, а тим часом хрещена мама обливає дівчаток та хлопців святою водою й посіває їх цукерками та монетами, благословляючи на довге і щасливе життя. Після танку всі відправляються до будинку молодої,  де на молодого чекав «викуп»  коханої. На Раковецькому  весіллі викуп проходив так: дружки із підготовленими завданнями випробували молодого, де ми мали змогу почути чи все він знає про свою майбутню дружину. Рідна сестричка молодої каже:

«Найбільше сподобався конкурс, де за кожен крок, який він робив на зустріч коханій, був змушений вигукнути ласкаве слово. Також цікавим був конкурс із тещею. Молодий, витягаючи літеру, характеризував майбутню маму».

Все продовжилося у хаті, де батьки благословляли Віру та Василя на довге, подружнє та щасливе сімейне життя. Першим з хати вийшов староста, тримаючи у руках «курагов» (весільно прибрана палиця), слідом за ним йшов батько, освячуючи дорогу, а матуся посипала молодих цукерками та монетами. І всі  відправилися до Божого Храму здійснювати обряд вінчання, отримавши благословення священика, обмінялися обручками та відправилися до Малораковецької сільської ради, де зареєстрували свій шлюб. Під звуки музиків відправилися у весільну подорож. Побувала новостворена сімейна пара і у святому місці Джублик, де поцілували  ікони святих. І на чорному «Бентлі» відправилися до святкового столу в ресторан  «Стара фара»,  де  при вході батьки зустрічали з караваєм та втретє розстелили перед молодятами весільний рушник.  Привітати молоде подружжя приїхав  дитячий ансамбль Іршавського районного будинку культури «Кирниченька» під керівництвом  Едіти Василівни Токар, співак Йосип Чава та закарпатська співачка Аліна Поляк. Завершилося весілля народним  обрядом  зніманням фати та пов›язанням хустки свекрухою під звуки обрядової  весільної пісні «Горіла сосна, палала». Новоспечена невістка по черзі запрошувала до танку незаміжніх дівчат та кожній з них прикладала на голову фату. Своїми враженнями від весілля ділиться старша дружка  Діана Зеленяк: «Весілля моєї кумочки було просто неймовірне, залишилося багато приємних емоцій та спогадів. Я вдячна молодятам, що вони зуміли відтворити  традиції, які вже давно забуті сучасною молоддю. Саме це нам нагадало, що ми є гідна нація – українці, зі своєю культурою  та звичаями».

Як бачимо, весілля пройшло на славу, принесло всім багато приємних вражень та запам’яталося на довго.  Бо нові традиції – це, звісно, добре, але не варто забувати своє минуле, бо, як казав Шевченко,  чужого навчайтесь і свого не цурайтесь.

Мирослава Зілинець ,

студентка відділення

журналістики УжНУ.

Ваш отзыв

Ваш коментар