- Нове життя - https://nz-ir.com -

ТАЛАНТ – ЕСТАФЕТА: ВІД УЧИТЕЛІВ – ДО САМОВИРАЖЕННЯ І САМОУТВЕРДЖЕННЯ

Василева карма

Шевченка

Через кілька хвилин перебування в цій сім’ї втрачаєш відчуття часу і реальності. Добра, задушевна атмосфера, як домотканими верховинськими веретами свіжого літнього післядощового туману, оповиває усвідомлення всього лише кількахвилинного знайомства і нашаровує м’якість якихось, ніби вже давніх, узвичаєних стосунків. Мама київського скульптора Василя Білея від початку перехоплює в сина ініціативу в нашій розмові, в рідній хаті в Сухій подає дві вирізьблені медалі із профілем Великого Кобзаря. Одна – найперша – вирізьблена на дошці і покладена в таку ж рамку, інша – своєю камінною природою – простирає донизу мою простягнуту руку. Цей пророк українського народу важкий, як і його доля. Василь ще хлопчаком вирізьбив портрет складним ножиком із синяка, попасуючи в Річці худобу.

Ганна Дмитрівна балакуче,  як води каміння річки Красної, на березі якої притулилася домівка, обходить синові намагання перехопити ініціативу, привносячи нам доволі-таки значний елемент, якщо не фактор, у його долі. Дитячі Василеві творіння побачив вуйко Дмитро Дмитрович Кузан, нестатки та доля якого замість Ужгородського художнього училища погнали на заробітки на російську північ, а тепер − проживає в Ростові-на-Дону. Він розгледів у племінникові Іскру Божу і всіляко ратував за його навчання в обласному центрі.

Мало спливти Рікою більше півтора десятка літ, аби генетично описаний селянський син, якому «тринадцятий минало», що « пас ягнята за селом», почавши осягати через шкільну програму, геній національного пророка відтворив у бронзі майже свого ровесника. Хіба що з різницею знов-таки трохи більше, але вже півтора століття.

… Якось непомітно Василь переполовинив русло нашого діалогу на себе. І вже, як місиво глини чи гіпсу, у його тендітних і незвично для такої зовнішності, цупко міцних руках, ноутбук на екрані миготить світлинами, як ілюстраціями до оповідок, що немов джерельна кришталева вода, відбившись від одного валуна, поспішно плине обабіч другого, а наткнувшись на плиту, сторчма нібито завертає хвилю до попередніх та, як омана,  – несе води далі. Немов ті води, ми поверталися в розмові до постаті Шевченка.

Василь Білей давно вже закінчив Ужгородський коледж мистецтв ім. А.Ерделі. За плечима – і навчання в Українській столичній академії мистецтв і архітектури. Залишився в Києві. Він затребуваний як митець. Має роботу, що дає хліб насущний. А що найважливіше, за тими ж таки плечима і неординарні творчі роботи. Магічна сила карми звела-пересікла ще раз стежини − вже не підлітків-вівчарів, а молодих художників.

В рамках реалізації Державної програми відзначення в Україні 200-річчя народження Т.Г.Шевченка Черкаська обласна державна адміністрація прийняла рішення про спорудження пам’ятника своєму геніальному землякові у райцентрі Вільшана. Незбагненним побитом через ланцюг закономірностей і випадковостей іменитий Василів учитель Володимир Андрійович Чепелик зробив пропозицію, яка, можна сказати, буває раз на життя і від якої майже ніхто і ніколи не відмовляється – подати у співавторстві двом своїм учням − друзям Василю Білею та Івану Мельничуку. Для вшанування пам’яті 200-ої річниці на конкурс  було подано 5 або 6 проектів, в якому участь також взяли місцеві черкаські скульптори. Хтозна, захотіли черкащани розбавити місцевий колорит столичною молодою кров’ю, а чи збільшити  фон… для когось іменитого. Та нехай.

–  Чесно кажучи, Володимир Андрійович запропонував цей проект неабияк, – говорить Василь Білей. – Ця тема для мене не була новою, цілинною… Певні напрацювання – нариси, ескізи були. Свого роду − намацування. Не те, що наосліп, а в силу якоїсь внутрішньої потреби, голосу.

Можливо, це був той непередаваний і невловимий дух, що присутній у суспільній атмосфері. Хтось його відчуває, когось він збуджує, а для когось безароматне повітря, яке безперепонно входить і виходить із легенів, забезпечуючи фізичне буття.

Так і ці, здавалося б, випадкові Василеві напрацювання лягли в основу пам’ятника, який відібрала мистецько – владна, або навпаки, комісія, для встановлення у Вільшані.

Різні мотиви, власні знання біографії Т.Г.Шевченка, трактування історичних фактів, врахування запитів місцевих державників, узгодження ліній  власного художнього світосприйняття та трактування постаті Тараса Шевченка із концептуальною прив’язкою до безпосереднього історичного місцеперебування прообразу монумента – все це трансформувалося у постать молодого галантного чоловіка із пензлем і палітрою.

Піднімаючи погляд по постаті, що за два десятки метрів від старої будівлі, чий фасад оновлено євроремонтом, ловиш власну думку у клітчату сіть плетива чимось навіяних, а, можливо, що і особисто надуманих символів. Штани європейського покрою, вільний чи то плащ, чи то пальто з вилогами, що нагадують комір киреї українського селянина, у витягнутому трикутнику яких від високості шиї грудьми спадає візерунок народної вишивки. Аналог теперішньої двозамкової блискавки, яка водночас і відкриває, і приховує. Вінчає постать знайома голова з обрисами знаменитого «автопортрета молодого Шевченка». Буйний чуб, зачесаний назад, і сам по собі, як  той гайдамацький оселедець, а ще  при цьому кавалерські витончені та видовжені бакенбарди, що губляться у хвилястій шевелюрі.

В постаті − порух. Це справді митець. І без пересмикування – більше художник, аніж поет.

У всьому цьому суперечливо, – ні не дисонує і не протиставляє, а десь іншим, більш глибинним, вбирає наш позір молоде, але серйозне аж до грані суворості обличчя. Дамо життя хоча б такій версії: щойно «некласний художник», петербурзький академіст, завсідник світських зібрань, добрий знайомий  тогочасних «властителів дум» вищого світу,  столиці імперії із цих своїх висот споглядає на минуле своє кріпацьке життя, своїх односельців, свого народу. Це очі, погляд, обличчя неофіта, освіченості європейського рівня, європейського штибу.

Майже самонавіюванням бачу у Тарасовому образі задивленість Василя у свою Суху. Там показово  райська природа вабить однаково іноземців і українських корінних мешканців мегаполісів та новоявлених нуворишів, а місцевий люд не може у два скоки перестрибнути прірву між власною убогістю і затребуваним, вибагливим сервісом сучасного туриста, щоб запропонувати йому, туристу, належний рівень комфорту, послуг. А вже через це забезпечити, заробивши собі гідний рівень життя.

А ще цей погляд Василевого Тараса буравить нашу свідомість. Він руйнує, кришить і моле рабство українця, розбиває ті імперські пута, що лише міняли царську форму кайданів на збільшовичені радянські кайданки, не переінакшуючи своєї сутності.

Життя молодого столичного скульптора Василя Білея немовби існує щонайменше у двох художніх світах. Один – модерний, який проходить у ритмі великого міста і не просто мегаполіса, а багатої столиці нужденної країни з усіма від цього наслідками. Зокрема, справжніми мільйонерами, чиї мистецькі запити від справжнього поціновування артефактів однаково далекі, як радянський червонець від останнього кліше стодоларової купюри федеральної резервної системи США. Тим не менше, завдячуючи їхнім статкам, презентаційним уявленням про мистецтво та бажанню видаватися чим-небудь  більшим за лантух Калитки, Василь Білей та його генерація митців має можливість інколи і заробляти на прожиття, і знаходити час та спромогу для творчого самоутвердження.

І на Оболоні –

мамин рушник

Василева родина, попри його талант, не менш варта журналістської уваги, ніж дар скульптора. Ганна Дмитрівна – багатодітна мати, вправна майстриня народної вишивки і ткацтва. Любов і хист до цієї красної жіночої справи наслідувала своєю чергою від Гафії Іванівни  Кузан – рідної матері і бабусі Василевої. Батько – Василь Іванович та дід Іван Юрків, як його кликали на селі десятиліттями, відомі на Боржавську Верховину вівчарі.

Наразі вернемося до Василевих справ у Києві.

У столичному мікрорайоні  на Оболоні вони з Іваном Мельничуком виконували доволі масштабне замовлення власників двох величезних торгово-розважальних комплексів, розташованих симетрично  обабіч  централь-ного проспекту. Художники заповнювали інтер’єр відведеного арт-дизайнерами простору найрізноманітнішими скульптурами, що асоціюються із різними стилями, епохами, школами геніальних скульпторів, чиї імена стали надбанням історії людства, ба навіть різних цивілізацій – Заходу і Сходу.

Вже сама така даність у своїй основі провокує еклектичність подібної роботи в її складових елементах, композиціях.

Подібні замовлення дозволяють молодим митцям жити в дорогій столиці, брати посильну участь у мистецьких акціях, відчувати напрям, пульс сучасності, врешті-решт, набивати руку на трансформації мистецьких вершин у теперішнє суспільство з його динамізмом, загальними, розширеними можливостями та дедалі більшою індивідуальною обособленістю. По суті − ставати успішними, відомими, заявляти вголос про себе, ідентифікувати власне ім’я як художню особистість. В тому числі і через таку форму трудової самореклами створювати індивідуальний майданчик для персоніфікованих замовлень із високим рівнем художніх передумов і широким параметром соціалізації власних творінь. А звідси, нехай про це вони молоді і амбітні занадто голосно і публічно не заявляють, зростає ймовірність вписати своє ім’я в історію, як мінімум, українського мистецтва.

Історія ще одного пам’ятника скульпт-дуету Білей – Мельничук напряму вплетена у вищеописану систему координат: художник – бізнес –влада.

Влада Оболонського району запропонувала власникам торгово-розважальних комплексів виступити спонсорами спорудження пам’ятника, який би архітектурно їх і «ув’язав». Не будемо судити: могли чи ні, або чи робили намагання бізнесмени  уникнути такої честі. Не виключаємо і той мізер ймовірності, що що-небудь подібне могло просто зародитися і в голові когось із міноритарних власників тих комплексів.

Для нас головним у цій ситуації є те, що вони настояли, аби даний проект реалізували знані для них митці – Василь Білей і Іван Мельничук, а також дизайнер проекту Кирило Фадєєв.

– У цьому спальному мікрорайоні живе багато колишніх фронтовиків Великої Вітчизняної війни, − починає оповідь історії пам’ятника «Воїнам Великої Вітчизняної війни – від вдячних киян» Василь Білей. – Ми повинні були вирішити кілька концептуальних питань. Передати дух тієї епохи, сприйняття її як ровесниками, так і сучасниками. Слід було знайти такий ключ, який би відкривав обшир  загального розуміння війни  як трагедії.

Нажаль, сьогодні композиція зазвучала аж занадто актуально для сучасної України.

Пам’ятник звернений до молодості фронтовиків і до пам’яті, вибачайте за тавтологію, їх нащадків.

Композиційне вирішення задуму втілилося у двох фігурах і двох побутових  й водночас символічних елементах. Неподалік один від одного сидять  смертельно втомлені недавнім боєм молоді, майже юні – молодший лейтенант та рядовий із трьохлінійкою. Перед ними: дерев’яна тринога із підвішеним казанком над багаттям. Вночі тут завдяки новітнім технологіям пломеніє вогонь, і його відблиск перетікає засмученими бронзовими обличчями.

Серце починає щеміти – блукаєш пізнаним у історії війни і наближаєшся на недавно розкриті дані про сотні тисяч загиблих у боях за визволення Києва, і не можеш вже відірватися від гадки, що це та гвинтівка, яку одну видавали на трьох. А поряд – підтвердження − старий, вже кимось користаний  до того кухоль – ребро стінки і денце різко увігнуто, накрито скибкою чорного хліба.

За крок – естафета символів, з якими зростали українці воєнного покоління і яким боляче рвуть незаживаючі рани намагання  зруйнувати їх, ті символи. Червонозіркова, прошита осколком каска та дубові гілки – уособлення стійкості і мужності – лежать на вишитому рушникові.

– Цим я їм нагадав про українську землю, про наших полеглих українців, – нагадує, роз’яснює вже мені Василь Білей.

Думаю, це в його уяві гладдю та хрестиком навіки залишились мамині й бабусині рушники.

Євангелісти  із Сухої.

Небесна сотня в Києві

Невеликий на зріст. Худорлявий. Скромна аж занадто, може, й несмілива посмішка. Вже згадуваний твердий потиск руки. Відкритий погляд. Впевнена мова. Логічно ув’язний виклад думки. Вміння слухати. Ті перші враження, які справляє на тебе цей молодий скульптор ще до того, як починаєш знайомитись із його роботами.

А ще він звик опиратися на власні сили. Зовнішність у цьому плані оманлива. Все − внутрішнє. Характер.

Мати, Ганна Дмитрівна, раз-по-раз заходячи в кімнату, де ми двоє, гармонійно, абсолютно ненав’язливо, з якоюсь вродженою інтелігентністю простої верховинки непомітно «руйнує»  наш діалог суттєвими деталями, характеристиками. Інколи її слова повертають наше річище словесних переливів у інше русло,  яке все-таки, збігшись із основним, привносить у його води свіжий струмінь.

Так було і з її реплікою, що Василь, змалку трудолюбивий, пішовши вчитися, із самого початку намагався заробляти на своє утримання. На перших порах ужгородського періоду не ганьбився і «яфини» заготовляти. Згодом став заробляти своїм ремеслом.  А вже в Києві – мистецтвом.  Із дому брати грошей майже завжди навідріз відмовлявся.

Одна із перших мистецьких практик, де випробовував себе, – у рідному селі. Розписав капличку, у якій розміщена духовна недільна школа.

В його вустах характеристика тієї  літньо-канікулярної роботи вчувається, як легіт першого кохання:

Тематика задана, рішення  вільне.

Сім картин на стінах. На зовнішній: Ісус із дітьми, Сергій Радонезький та рівноапостольні Кирило і Мефодій. В класі – євангелісти Матвій, Марк, Лука, Іоан.

– Я знав, для якої аудиторії роблю картину. Тому  дещо відступив від канонічних образів. У мене тут Ісус Христос та апостоли і святі не такі суворі, як у храмах і на іконах. Може, більше й життєрадісні, ніж аскетичні проповідники віри, − продовжує оповідь.

Ніби в підтвердження правильності братового стилю наймолодша із родини Білеїв – сестра Марійка в цей час веселою щебетухою деталізує пальцем на екрані комп’ютера: «Я і тут сиділа за партою, і тут – під цією картиною». П’ятикласниця Марійка також непогано малює.

– Але ще краще граю на акордеоні, а хочу бути лікарем, – щиро і безпосередньо ділиться верховиночка  і своїми досягненнями.

Для цього треба вчитися на відмінно. Вона про це знає, а тому із заслуженою гордістю показує шкільний  Похвальний лист «За високі досягнення у навчанні».

Та робота Василя Білея на батьківщині виявилася вдалою. І дирекція, і священик, а що вже за дітей говорити, сприйняли її. Вдалою стала вона і в сенсі продовження, розвитку, намагання реалізувати себе і в іконописі. Виконав кілька серйозних замовлень. А також – декілька стилізованих портретів. Найбільш серйозним проявом до такого плану робіт став надгробний барельєф із білого італійського мармуру «Bianka pi» на могилі братів Батринів у сусідній Кушниці. Співавтором став друг із цього ж села Микола Глеба, автор монумента Івану Кротону в Білках.

А ще з одним кушничанином  – Михайлом Дочинцем  ходили на Майдан.

Євангельські мотиви позірно видно і в серії малюнків Василя Білея «Небесна сотня». З нею він брав участь у тематичній виставці в музеї Т.Г.Шевченка у Києві.

Роботи відзначені.

Жнива учнівства – самобутня творчість

З високим ступенем поваги молодий скульптор відгукується про всіх своїх учителів за попередні роки. Зазвичай випускники вишів, молоді спеціалісти, по природі віку, – амбітні і самовпевнені – успіхи бачать тільки у властивих особисто їм здібностях. Ніби Бог дарує талант не як алмаз, а готовим діамантом, Василь Білей говорить не лише про вуйка Д.Д.Кузана, але й про шкільного учителя – В.І. Добоша, який піклувався ним аж із п’ятого класу.

У 2006 році Василь познайомився із Михайлом Івановичем Корчовим, який працює майстром-скульптором. Він по творчому стилю належить до Одеської художньої школи, яка по рисунку – найкраща на Україні, із якою він  заочно ознайомився у своїх однокурсників по Одеському училищі.

Про Василя Білея цілком впевнено можна стверджувати – він є вдячним учнем. Маючи серію графічних робіт, рисунків, в тому числі портретів, Михайлу Івановичу на ювілей подарував його портрет у цілий зріст в половину натуральної величини. За твердженнями самого Карпового, цей «презент» став одним із найбільш приємних миттєвостей тих святкувань.

Своїй першій художній альма-матері – Ужгородському художньому коледжу мистецтв ім. Адальберта Ерделі вдячний  випускник так само підніс вартісний витвір. Ним стала меморіальна дошка засновникам Закарпатської школи  живопису Адальберту Ерделі і Йосипу Бокшаю. В пасхальні дні 2012-ого року її було урочисто відкрито на будинку обласного відділення спілки художників України. Відлита у бронзі нібито частина чиєїсь із їх картини-пейзажу із рельєфним мольбертом, на якому ще чисте полотно на підставці.  – Дещо прикрита накинутим плащом, а внизу – з широкими крисами «клебаньою». Відразу за мольбертом,  справа, − дві стрімкі смереки, в центрі – високогір’я, над полонинами якого пливуть легкі хмаринки, а зліва – ряд копиць запашного сіна, а попід узгір’я – швидкоплинна гірська річка – потік. Композиційно гармоніюють два елементи: куточок – ніби вирізьблений в  народному верховинському стилі та присвята.

Тут нема орфографічних помилок, лише поєднання алфавітів сучасного українського, старослов’янського і класичного латинського, європейського − данина в тій основі, з якої живиться наша закарпатська школа.

Споглядаючи на цю меморіальну дошку, ніби ненароком подумки стаєш митцем. А. Ерделі, Й. Бокшай, Ф. Манайло…, які на кілька кроків відступилися від мольберту, щоби позірно перенести пейзаж на полотно, перед тим, як вмочити пензлі в розведені фарби.

Беру на себе сміливість стверджувати, що Василь Білей заявив про себе як про молодого митця. Аргументи: вищезгадані пам’ятники та пам’ятник прикордонникові і ряд нагород за участь у виставках: як столичних, так і регіональних.

У його 29 років це, звичайно, не унікальний мистецький набуток, але і не така вже й пересічна річ. Переконаний, що він давно вже мав би мати і  заслуговує  на  персональну виставку. Василь різноплановий митець. Його роботи тільки на перший погляд здаються простими і доступними для розуміння, сприйняття. Ця простота від досконалості величезного труда, вкладеного в них, безлічі відкинутих варіантів, що передували остаточному, втіленому у бронзу чи в інший матеріал. Здається, ніби й неохоче ділиться цією своєю кухнею, згадуючи, як працювалося над Шевченком, що у Вільшані. Доводили скульптуру до готовності у революційні дні Майдану. Часу ходити туди ніяк не вистачало, але ніяк не могли з  Іваном Мельничуком і не бували там. А вже з тими  емоціями працювалося важко, складно ставало переключати свідомість із однієї, так би мовити, хвилі на іншу.

У всіх скульптурних Білейських роботах є характерний елемент. Їх поверхня береже відбиток пальців його руки. А це вже неповторне, своєрідне.

Михайло Ісак

Іршава- Суха – Іршава .