Версія для друку Версія для друку

ЖИТТЯ – ПІСЛЯЗАВТРА

Ми живемо у світі ілюзій. Думаємо, що у нас багато часу, і ми обов’язково все встигнемо, зробимо. Так, людині властиво багато думати, планувати, мріяти. Але тільки діємо ми рідко. І дуже часто маємо свої думки на різні речі, часто вважаємо дрібницею те, що дороге іншій людині. Ми забули або не вміли  ставити себе на місце цієї іншої людини. Приміряти її душу. Просто хоча б на секунду впасти в море її думок і почуттів… Всього на секунду. І не довше. Тоді б ми все зрозуміли. Повністю все. Але ми звикли не замислюватися,  не вникати, не питати, не жити… І при цьому ми абсолютно впевнені, що все вирішиться саме по собі. Але так не буває. Щоб бути щасливими, треба жити. Жити, не зважаючи  ні на що,  і головне – ощасливлювати. Нехай навіть  дрібницями, але все ж радувати людей, які нас оточують.

Людина, яка написала душевний лист і відправила його за сотню кілометрів, невпинно очікує відповіді. Вона вклала туди  себе, до останньої краплі. І чекає… Місяць, два, три, півроку… Відповіді немає. І не буде, тому  що вона не важлива для іншої людини. Дрібниця. Навіщо витрачати на це свій дорогоцінний час? Ах, якби він тільки знав, що значить для людини, яка йому відправила цей лист, відповідь на нього? Навіть якщо б і знав, все рівно це не важливо, адже це душі його не стосується. А вона порожня від безперестанного перекладання всіх справ на завтра. А потім – на післязавтра… Так і проходить життя. У невпинному плануванні. Щоб нам було добре… Щоб нас, не дай Бог, не зачепили. Адже це ж наше «я», і його не можна чіпати.

Жити післязавтра легше і простіше. Сьогодні –навчання, справи, завтра – робота, інтернет… А турбота про інших, співпереживання, любов, увагу, розуміння, душевні розмови – коли?! Ах так, точно! Є ж ще й післязавтра! Відкладемо їх туди…

Пройде сьогоднішній день, прийде завтрашній, потім настане після завтра, і вийде ось таке коло: навчання, справи, робота, інтернет, потім знову: навчання, справи, робота, інтернет… Але тільки щось забулося, випустилося… Найцінніше, дороге – те, що має бути на першому плані, те, що виходить з душі… Ми забули, що ми перш за все люди, а не роботи. І повинні вносити в повсякденність любов, радість, турботу, співпереживання іншим, тому що завтра може і не настати. А післязавтра –тим більше…

Настала епоха недовіри. Через людську байдужість і душевну порожнечу… Люди звикли дивитися один на одного з висоти… Уявімо злітну смугу. Нам здається, що по ній можна пройтися за пару хвилин – від початку до кінця. Але, насправді, якщо на неї дивитися з висоти, то ми бачимо, що вона дуже довга, і ледве-ледве видно її кінець. Можна провести паралель: людина дуже часто любить дивитися в майбутнє (з висоти на злітну смугу) і знаходиться частіше в печалі, ніж в радості, тому що той малюнок, який вона собі намалювала, не відповідає реальності. Ми не можемо бачити те, що знаходиться в кінці цієї смуги, лише туманно бачимо дерева, будинки… І щоб роздивитися це повністю, туди нам потрібно піти поступово, крок за кроком (до мети), не можна опинитися різко в кінці, а потім – на початку (ми ж не телепорти).

Людина не любить часто замислюватися про почуття і бажання інших людей. Адже потрібно дивитися не з висоти,  а ближче – з душі… Відповідати на листи, радувати дрібницями, співпереживати, разом любити, сміятися і головне – не відкладати життя на післязавтра…

Лілія Білунка,

студентка ІІ курсу, відділення журналістики УжНУ.

Ваш отзыв

Ваш коментар