Версія для друку Версія для друку

РІЧАНСЬКИЙ КРАЙ

Піднімаючись добротною асфальтовою дорогою з села Суха на найвищу вершину Іршавщини — гору Кук (1362 м), йдучи найбільш масштабною полониною з назвою відповідної гори Полонинського хребта, відчуваєш прилив енергії завдяки унікальним природним ландшафтам, реліктовим лісовим насадженням, які в повній мірі збагачують повітряні масиви чудодійним гірським повітрям. Якщо проаналізувати історичні періоди самого розвитку лісового господарства, то саме в цих місцинах, навколо гори Кук, залишилась певна частина площ віковічного пралісу. Поряд з ним на висоті 800-900 м., в урочищах Іваньова, Довге поле, на початку минулого століття руками людини було заліснено цінні породи лісових, а також екзотичних дерев. Нині ми на власні очі можемо побачити творіння  людської праці, вирощені дерева: модрини  європейської,  дугласії, інші види ялицевих порід. До прикладу, в урочищі Іваньова в кінці 20-их років лісовою управою був побудований добротний лісовий будинок з інженерними спорудами, водогоном та іншими комунальними зручностями. Свідченням тому є те, що саме цей будинок в 1948 році було розібрано і перевезено в урочище Чонок, біля села Березинки Свалявського району, де було започатковано санаторно-курортне лікування, яке розвивається. Як кажуть у народі, святе місце пустим не буває. Тут за ініціативи великого природолюба, лісничого Івана Михайловича Меленя в 1963 році на фундаменті було зведено будинок. А вже за рік здано в експлуатацію — в ньому оселився Іван Іванович Кузан. З урочища Іваньова в гарну погоду можна бачити, чути, одним словом, контролювати значну територію Річанського масиву. Саме цей будиночок був облюбований не тільки лісовою охороною, а й особами влади. На початку 70-их років в урочищі Грушанина розпочато будівництво, а в 1973 році зведено добротний двоповерховий будинок, який, після косметичного ремонту в минулому році, має непогану перспективу. Майже з самого початку в ньому поселився Василь Васильович Кремінь, який невдовзі перейшов працювати в районний відділ міліції. На його місце в 1973 році лісничий Мелень І.М. рекомендував Дмитра Ілліча Кузана, який працював в Річанському лісництві на гужовому транспорті з 1956 року. Ось так розпочалася 40-річна трудова біографія Кузана Д.І. В урочищі Грушанина із своєю улюбленою дружиною вони жили на «панській» дачі. Продовжую тему простих зберігачів природи Річанського краю, яка милує око і буде радувати прийдешні покоління, при збереженні і раціональному використанні природних багатств. Я особисто знаю Дмитра Ілліча з початку 80-их років, а більш конкретно з липня 1986 року. Тоді я, молодий секретар комітету комсомолу, організував поїздку з Ільницького дослідного заводу на збирання чорниці (яфин) на полонині Кук. Як і повинно бути, я завчасно зателефонував голові профкому, лісничому про заплановану поїздку, на яку дістав добро з умовою вранці зареєструватися в конторі Річанського лісництва. Зібралися на заводі, коли ще було темно, більше 30 чоловік, деякі були з малими дітьми, особисто ми з дружиною взяли сина, якому було два роки. «Урал», обладнаний лавицями для сидіння, їхав з помірною швидкістю з Ільниці в с. Броньку. На тих всіх радощах поїздки на полонину вранці ми не заїхали в лісництво для реєстрації. Проїхали село Суха і асфальтовою дорогою певний час піднімалися до «панського» – кордонного будиночка в урочищі Грушанина. Напроти нього стоїть з добротним замком шлагбаум. Через хвилину біля шлагбаума з’явився невеликий на зріст, в простому лісницькому одязі, на голові фетрова «клибаня», лісник. Привітавшись, спитав, хто ми і куди прямуємо. Не сходячи з кузова автомобіля, я проінформував йому мету і погодження нашої поїздки.

– А розписка лісничого у вас є ?

– Усний дозвіл є,  а розписки, на жаль, немає, —  вимовив я.

– Якщо немає розписки лісничого, з автомобілем я вас не пропущу.

– Як не пропустите? – висловив я обурення.

– Так, не пропущу, тут є порядок, і без розписки ніхто нікуди їхати не буде. Якщо хочете йти пішки, то ваша справа. Авто можете залишити  на тій поляні, його ніхто не пошкодить.

Сам він обернувся і пішов у хату. На автомобілі були різні за посадою, освітнім рівнем «заводчани», як їх називали. Була пропозиція дати лісникові літр горілки, консервів та інших продуктів, які в достатній кількості були в нас з собою. Я зібрав все те в коробку і заніс в будинок, де жив лісник. Вислухавши нас двох на невеликому стільчику, в кімнаті сиділа його дружина, яка також була на нашій стороні, щоб він відкрив нам шлагбаум.

У нього обличчя покрасніло, і відповідь була чітка та зрозуміла: «Все, що ви принесли, забирайте, в нас все є – без розписки машина через шлагбаум не проїде». Я вийшов з будинку. Всі чекали рішення лісника і по коробці, яку я виніс назад, зрозуміли, що доведеться йти пішки. Автомобіль залишили на поляні, зібрали речі, продукти, які були закуплені, розклали по рюкзаках і цілою компанією рушили на полонину. До сьогоднішнього дня я думаю, що мені було найважче: по-перше, я організував поїздку і не довів справу до кінця, по-друге не всі розуміли моє становище. Тим більше, що зі мною та дружиною був 2-річний син, якого треба було нести, і найбільше запам’яталося, що в мене було напередодні травмовано коліно, яке з кожним кроком все більше давало про себе знати. За півтори години ми піднялися на полонину, більшість із нас почали збирати не дуже багатий урожай «яфин». Було обумовлено, що цей процес повинен тривати не більше 4-ох годин, а потім всі разом повертаємось до авто. Там  будемо обідати у зв’язку з тим, що на самій полонині немає джерела з водою. Я не заперечував.  Не зважаючи на своє розпухле коліно, взяв дитину на плечі і почав спускатися тією самою дорогою, що піднімався. Через декілька годин, з великими  відпочинками я спустився з вершини і побачив альтанку, неподалік авто синій потік диму від вогню. То двоє людей розкладали велике багаття з сухих букових дров. Це був принципово безкомпромісний лісник Дмитро Ілліч та його син Михайло.

Пришкандибавши до лавки, я присів, підкотив штанину зі спортивного костюма, попросив Михайла набрати з криниці води, намочив якусь ряднину і приклав до розпухлого коліна. Підсів Дмитро Ілліч. Хоч і жалів мене, але вимовив:  «Порядок є порядок». Тобто, всю ту історію із шлагбаумом я мав вибачити. Поїздка була вдала, всі, хто бажав, назбирали по-можливості «яфин», відпочили, налюбувалися тутешніми місцями, які запам’ятовуються на все життя.

З Дмитром Іллічем, з яким я подружився в далекі 80-і, продовжую підтримувати зв’язок і дотепер. Часто згадую різні бувальщини повсякденного життя, пригоди на полюванні, збиранні грибів, «яфин» та інших дарів лісу. Як приємно, коли цей невеликий на зріст дід, якому за 80  років, відкриває раптово двері мого кабінету із приємною усмішкою на обличчі вимовляє: «Дай, Боже, добрий день». На мій погляд, яким був на вигляд та життєвими принципами в липні 86-ого, таким залишився і сьогодні.

Протягом згаданого періоду я багато разів — наодинці і в хорошому товаристві — спілкувався й спілкуюся з Дмитром Іллічем — людиною  природної мудрості, багатого життєвого досвіду.

Пригадую випадок двохденного полювання на промислові ліцензії кабана в угіддях Лисичівського лісництва, в приполонинських лісах, штатними працівниками лісгоспу в кінці грудня 1991 року. Полювало 9 чоловік з участю 2-ох лісничих, єгерів, лісової охорони. Читач, мабуть, запитає, що таке промислова ліцензія. Промислові ліцензії видавались в ті часи мисливським господарством на добування певного ліміту копитних ( олень, кабан, козуля) для здачі м’яса добутих тварин в робітничі їдальні через систему ОРСА, який мав в нашому районі основну базу в с. Кушниця. Промислова ліцензія — це державне замовлення, яке виконувалось, безперечно, у зв’язку з тим, що його статистичний показник входив в графу господарської діяльності лісокомбінату.

Полювання розпочалось у вищезгаданому лісництві в суботу вранці. Воно знаходилось в північно-східній частині адміністративної території району. Ці угіддя мають високий бонітет по відтворенню мисливської фауни, особливо оленя благородного, бурого ведмедя, кабана, козулі, рисі, видри тощо.

Вся територія лісництва компактно виділена гірськими вододільними хребтами річки Лисичанки. Саме на цій річці в центрі с. Лисичово діє музей-кузня «Гамора» — унікальний пам’ятник ковальського ремесла ХІХ ст. Угіддя Лисичівського лісництва з південно-західної сторони межують з Річанським лісництвом. До речі, в той час ці угіддя площею понад 11 тис. га були закріплені як приписне господарство Закарпатлісу. Саме в Лисичівському лісництві в середині 60-их років минулого століття єгерем  Калабішкою був добутий і високо оцінений  трофей оленя благородного, який і до сьогоднішнього дня є експонатом зоологічного музею в м. Ужгород. Саме у лисичівських угіддях єгерем Металега Федором Федоровичем за свою біографію добуто 41 вовка.

Суботній день виявився морозним і сніжним. Кабани в угіддях були, але добути трофей виявилося не так легко. Після обіду знялася велика хуртовина, і переходячи гірський масив, ми зупинилися біля мисливського будиночка в урочищі Розгранський, де вирішили переночувати. Будиночок не першої свіжості, але доглянутий, із запасами дров,  добротним чавунним шпором, який за мить дав тепло і комфорт 9 мисливцям. План майбутнього дня було запропоновано лісничим Річанського лісництва.

Вранці двохгодинний перехід в заплановані урочища повинен дати свій результат, тим більше сезон на кабана закінчується, а промислові ліцензії неотоварені. Не все вдавалося так, як запланували. Ранковий світанок показав, що снігу намело кучугури, мороз за 20 градусів. Дорога мала свої властивості, але заплановану дію необхідно впровадити в життя. Троє загоничів з самого початку в північному напрямку повинні обійти полонину Кук.  Мисливці, по-лисичівському говору, за певний час і в обумовлене місце повинні стати на «штонд». Все сталося так, як було обумовлено, але на 2 години пізніше. У далеких лісових краєвидах зі сторони вододілу почувся постріл  – це сигнал загонщиків про початок полювання. Після того було чути  голоси, які з часом затихали повністю, через десятки хвилин появлялися знов.  Все це є свідченням того, що загон є складним та з гірською зміною рельєфу. Час проходив дуже швидко, на номерах дуже морозно, загонщикам напрочуд тепло. Після двохгодинного загону з лівої сторони мого номера появилися коричневі силуети двох оленів з наближенням до «штонду». Виявилося, що це самка з телятком. З правої сторони пролунав постріл, другий… І чорне мереживо диких кабанів розбіглося по номерах, і через хвилину було чути  гуркіт стада, яке в різних напрямках тікало в лісові зарослі. Із загону вийшли, незважаючи на мороз, спітнілі загоничі. «Хто стріляв», — спитали мене. «Кабани вийшли на номер нижче мене. Ви почекайте тут, а я піду подивлюся». Спустившись метрів 100 вниз, я побачив лісничого, який прогорнув на колоді сніг для рукавиць, на які присів. «Ти чого не стріляв?», —  спитав він. «На мене вийшла напрочуд красива олениця з оленятком, а кабани я бачив далеко, —  відповів я. А ти щось добув ?»  «Номер мій був тут, кабани йшли тією галявиною метрів 70 від мене, перший постріл був в одинака, а потім піднялося і все стадо. От бачиш, що одинак там і лежить, а другий постріл вже був навздогін».

Прийшовши  до трофея ближче, ми побачили напрочуд вгодованого дикого кабана кілограм 170, чорно-сірої масті, з виступаючими з масивної щелепи іклами.

–                     А ще хто стріляв? – спитав я.

–                     Напевно, хлопці внизу.

–                     У стаді які були кабани ?

–                     ще більші за цього, і не один, —  відповів лісничий.

Пройшовши  вдвох п’ятдесят метрів від трофея, ми побачили на снігу каплю крові і за десять метрів в стороні, біля віковічного явора чорну масивну тушу другого, ще більшого сікача. Я з приємністю привітав з унікальними трофеями: для мисливця — ікла,  для лісокомбінату – м’ясо.

–                     За це полювання і трофеї, хло, можна і випити по п’ятдесят. —  Лісничий розв’язав «вацок» (рюкзак), вийняв необхідний інвентар. Виконали, що запропонував, і на горизонті з’явилися всі мисливці. Як виявилося, внизу постріли не були результативними.

–                     І Слава Богу, хай звірина здорова росте, – вимовив єгер, – ми з цим не знаю, що будемо робити. Лісничий кожного пригостив тим, що мене, оцінив ситуацію, вагу трофеїв, час і місце знаходження. Порадившись, дав команду молодому лісникові, щоб, не гаючи часу, йшов за дідом Кузаном, щоб той запрягав коні, брав легкі сани і вивіз відповідну продукцію на кордонний будиночок. Тим часом бригада впоралася з трофеями, і згідно з інструкцією туша розрізалася на 2 частини, якщо на 4, тоді необхідно писати пояснення. Вже сутеніло, коли в далекій далечині полонинської засніженої дороги ми побачили силуети на білому фоні,  запряжену в сани пару коней. Це було щось неймовірне, і з таким нетерпінням ми його чекали. Розведене багаття з букових сухостоїв проривало синє полум’я до небесних світил, які  було видно на освіченому зорею небі.

Це дійсно життєва природна казка-бувальщина, яка запам’ятається на все життя. На основу саней дід Кузан простелив декілька матерчатих мішків, туші диких кабанів, розрізаних навпіл. Вони майже вже  були замерзлі і складені в сани, шкіри скручені і прив’язані на основі задньої закладини. Дехто з лісників готувався сісти на край саней, але дід скомандував: «Сісти буде можна на тій вершині, коли будемо спускатися вниз, і лише голові та лісничим!»  Дорога була цікавою, але далекою, і, до слова, ні один з учасників полювань, крім діда, на сани не сів.

Прийшовши на кордонний будинок урочища Грушанина, де проживав Дмитро Ілліч з дружиною, всі мисливці без команди зайшли в будинок погрітися, я з лісничим ще затримались на подвір’ї. Через хвилину з будинку вийшла дружина Дмитра Ілліча і простим впевненим голосом сказала: «Заходьте в будинок, я зварила булі в ропі та чай з лісових трав». У будинку, на жаль, світла не було, на стіні прикріплена нафтова лампа, на столі стояла велика каструля з вареною картоплею, поруч цікавої форми посуд, в якому розбавлена до значної концентрації розведеної солі-ропи, декілька шматків випеченого домашнього хліба, в одній мисці набрані з бочки квашені огірки і зелені помідори. Кожен учасник застілля брав неочищену, варену, гарячу картоплю, цілу замочував в посудину з ропою. Повірте мені, це щось екзотично, неймовірно смачно особисто для мене і всіх тих, кому я по-секрету про цю страву розповів. Чай з лісових трав, де в основному були пагони чорниці, кам’янок, іван-чаю, дали  свою тонізуючу силу для відновлення витраченої енергії. При розмові на теми полювання Дмитро Ілліч ніколи не скаже зайвого слова, де був, з ким був, але, повірте, це — ходяча на теперішній час більш як піввікова історія Полонинського хребта – Річанського краю.

До речі, за описані події дід Кузан згадує і до сьогоднішнього дня, як він брав участь у вивезенні продукції.

Час сінокосу в гірських масивах — початок — в другій половині червня. Інтенсивно ця робота проводиться два місяці аж  до Дмитрія (8 листопада). В період заготівлі сіна вся побічна робота на Верховині зводиться до мінімуму. Заготівля сіна – це жнива, які дають можливість мати стратегічну сировину на весь календарний рік. По-особливому це проходило в діда Кузана. З самого світанку по ранній росі стелився вал за валом городнього сіна від коси голови сім’ї, його сина, зятів. В обідню перерву було чути клепання кіс і обертання валів на пекучому сонці. Ввечері — збирання в копиці і продовження косовиці. Косити потрібно було багато, щоб заготовити кормів для двох коней, лошати, двох корів, телиці, 7 овець. Спочатку  косили доглянуту траву в огороді, в якої було понад 2 га, а потім на лісових полянах, в тому числі для лісових мешканців. Резервний запас косив  сам дід, і то на полонині. І це вже не трава — в народі її називають «псячка». Був  такий випадок: при роботі лісокомбінату зібрали багато лісників з низинних лісництв, аби допомогли заготовити сіна. Після того майже всі одностайно висловили свою думку — будуть робити будь-яку важку роботу, а полонину косити не йдуть.

Якісно скошену і висушену траву складали в копицю, всередину вставляли острог, який із залежанням сіна ставав все вищий. Дід Кузан цю роботу виконував відмінно. Накладені копиці свідчили про професіоналізм в цій справі господаря.

Урочище Грушанина, де побудований двоповерховий добротний будинок, в обійстю якого проживав десятки років дід Кузан, було тихо, затишно, пахло свіжістю не тільки лісових квітів, а й приємністю поведінки самих господарів до кожного, хто відвідував ці унікальні місця. А це є факт – тут бували відвідувачі від космонавта  до простого сільського трударя. Всі роботи догляду за лісом, заготівлі дров, сінокосу, вирощування сільськогосподарських культур, виховання дітей і внуків проходило без помпезності, без хвальби і лицемірства. Такий Він був, такий Він є, таким Він буде — Дмитро Ілліч Кузан, корінний житель заповідного Річанського краю.

Василь ПАВЛИЩЕ,

депутат райради,

голова Іршавської районної організації УТМР

Ваш отзыв

Ваш коментар