- Нове життя - https://nz-ir.com -

ЧЕТВЕРТИЙ ВАГОН

Паровоз вузькоколійки рушає з місця, дає довгий гудок, потім кілька коротких… І нагадує своїм пасажирам, що готовий прийняти їх до себе. Донедавна вузькоколійка була особливим засобом перевезення жителів нашого району до місця роботи, на ринок, в лікарню тощо. Переважна більшість людей, що їздила потягом, сідали в одні, так би мовити, свої вагони.

Так було і з Дмитром Івановичем, який працював головним інженером на одному великому підприємстві райцентру і доїжджав на роботу тільки в четвертому вагоні.  У вагоні він сідає за столик, читає газету чи цікаву книжку. Він – освічений  молодий чоловік, спокійний, урівноважений, культурний. Не палить, спиртне майже не вживає. Вище середнього зросту, широкоплечий, і до того ж красень, на роботі справжній фахівець своєї справи. Користується авторитетом в колективі та серед односельців. Хай йому вже стукнуло тридцять, та ще не одружений. З дівчатами не вміє говорити, сором’язливий. Батьки йому нагадують про це, а він і слухати не хоче. Його молодший на п’ять років брат вже має сина двох років.

В кінці протилежної вулиці цього села живе родина вчителів. Є в них єдина дитина Світлана. Вона закінчила Ужгородський ПУ і теж працює в школі вчителем.  ЇЇ батьки хотіли б видати єдину доньку заміж за підходящого хлопця. Але такого немає. А в свою оселю якось пройдисвіта, п’яницю приймати не хочуть. Та й доньці не бажають поганого. Багато разів про Дмитра йшла розмова в родині Світлани. Вони хотіли мати б його за зятя. А Світлана після довгих розмов відповіла батькам:

 – За Дмитра я вийшла б заміж, не роздумуючи. Маю таку надію, що він буде мій. Щось буду думати.

– Дай, Боже, щоб було так, − погодилися батьки.

Тим часом Світлана попросила свого двоюрідного брата Андрія, хорошого друга Дмитра, запросити його до себе. Коли Дмитро прийшов, Світлана зайшла ніби по якійсь справі. Завела з хлопцями розмову, запросила до себе. Залишившись з Дмитром вдвох, запропонувала:

 – Восьмого березня, через два дні в школі буде вечір. Запрошую тебе, зайдеш за мною.

Дмитро погодився. На святковий вечір в школі він зайшов за Світланою із великим букетом квітів. По закінченні вечора провів її додому. Наступні побачення вже призначала Світлана.

Минуло більше місяця. Весна буяє цвітом. Земля в зелені, все радіє життю, тягнеться до сонця. Світлана пропонує Дмитру:

– Одружимося після нового року. Більше пізнаєм  один одного. І нашим майбутнім дітям треба буде показати, які ми були молоді. Як проводили час до нашого одруження. А все це буде ось у цьому альбомі.

І показує великий щойно куплений  фотоальбом. Спочатку сфотографувалися біля будинку батьків Світлани, потім коло хати батьків Дмитра. Далі на мості через річку. Через кілька днів перші знімки були вже в альбомі.

Якось у липні їде Дмитро потягом на роботу. У вагоні біля столика навпроти нього сіла молода дівчина, гарна-прегарна, років на десять молодша за нього. Працює робітницею в ткацькій фабриці, живе в сусідньому селі.

– Пригощайтеся, будь-ласка, − каже Василина, – і подивилась на нього такими великими очима, що відмовити було неможливо.

– Гарненька,  − подумав Дмитро. Розмовляючи, й не помітили, як доїхали в райцентр. Виходячи, домовились, повертаючись зустрінуться в цьому четвертому вагоні. Так разом їхали надалі кожного робочого дня.

А щонеділі Дмитро і Світлана їздять по Закарпаттю, фотографуються. Все нові і нові фотографії, зняті на Хустщині, Рахівщині та інших місцях краю. Всі маршрути визначає Світлана. Кожного робочого дня Дмитро спілкується з Василиною в четвертому вагоні поїзда. І ось одного разу Василина зізналася йому, що вона його дуже любить.  Погано спить, думає про нього, не має спокою.

– Відкинути її не можу, − думає Дмитро. – Це буде дуже боляче їй і мені теж. Але ж Світлану покинути не можу.  Боже,  як мені було добре і спокійно, поки не зв’язався з дівчатами.

Опинившись на роздоріжжі, Дмитро сам не знає, як із цього вийти. Думає, думає і не може придумати щось вирішити. Та одного разу Василина, повертаючись із Дмитром з райцентру, переконавшись, що поблизу нікого немає, і каже:

– Я вас дуже люблю. І розумію, що на мені оженитись не зможете, адже все село знає, що Світлана хоче вас на собі оженити. Ви обоє з вищою освітою. Я вам не пара. Але я хочу від вас мати дитину. Клянусь, що ніколи нікому не скажу, хто її батько. Якщо ви не зробите те, що я прошу, то накладу на себе руки. І ще знаю, що теж мене любите  і не допустите, щоб я погубила свою душу.

Дмитро зрозумів Василину і заспокоїв її. Як вона хоче, так і буде. Вже як Василина завагітніла, він пообіцяв, що допомагатиме їй і дитині матеріально. Перед тим, як Василина взяла дородну відпустку, Дмитро у вагоні непомітно дав їй велику суму грошей. А Світлана вже готується до весілля, планує з батьками запросити багато гостей. Та Дмитро думає про вагітну Василину. Запротестував: − Наше весілля буде у вузькому колі. Повінчаємось, розпишимось у сільраді, сфотографуємось. Гучні весілля – це гріх. Так вперше Світлана почула заперечення від Дмитра. Він настояв на своєму. Весілля було скромним. Перейшли жити до дружини. Після приїзду з роботи він працює по господарству. Все в великій роботі. Йому не треба казати робити. Теща і тесть моляться Богу, що дав їм такого зятя. Світлана готується стати матір’ю. А в четвертому вагоні Дмитро, хоч і серед людей, а відчувається самотньо. Василина ось-ось має народити. Лише через три місяці зайшла у вагон, сіла коло Дмитра, і  каже:

− Нашій Надійці вже четвертий місяць. Вилитий батько.

Він зрадів такій новині і непомітно дав їй гроші.

– Коли треба буде ще ,приходь сюди в наш вагон. А Надійка, як підросте, візьми її з собою, щоб я побачив наше дитя.

Невдовзі Світлана народила доньку. А через три роки – сина. Дмитро, як і раніше, їздить на роботу й ніколи не зустрічається з Василиною в четвертому вагоні та і в іншому, тільки їм відомому місці. Підтримує матеріально.

… Минули роки. Діти Світлани й Дмитра вчаться у вишах. Надійка закінчила технікум. Вже заміжня, має дівчинку. Усі ці роки її матеріально підтримував батько. А мати їй все розповідала билини. Надійка таємно зустрічалася з батьком. Допоміг справити Надійчине весілля.

Та сталось нещастя. На п’ятдесят п’ятому році життя раптово помер Дмитро. Провести його в останню путь прийшли не лише односельці, а й люди із сусідніх сіл. Після закінчення похорону до труни підбігла Надійка з квітами, впала на коліна. Розплакалась. Як тільки закінчився похоронний обряд, вона встала і несподівано для всіх звернулася до Світлани та її дітей:

 – Змушена вас здивувати. Це мій тато!

Михайло ЛОМАГА.