Версія для друку Версія для друку

ТАЛАНТ ЖЕРТОВНИЙ – БОЖОМУ ХРАМУ До дев’яти днів смерті диякона Іоанна Андрішка, іконописця із с. Приборжавське

Цього тижня  рідні та близькі, а також і  в церкві відслужили молебень за Іваном  Івановичем на дев’ятий день, коли душа покійника  покидає цей грішний світ і  постає перед судом Божим.  Деяку дещицю  до згадки про цього доброго, мудрого, благообразного, богобоязного і оцерковленого, багатого в прояві своїх талантів чоловіка вирішила додати  в черговому числі часопису і редакція.

Вже коли скресла, здавалося б, вічна мерзлота комуно-радянського  атеїзму, Іван Іванович  почав дописувати  до  районки.  Заглиблено-залюблений погляд автора  у минуле – роки  його молодості,  тоді ще живих  автентичних традицій, звичаїв, розміреності життя, що гармоніювала з людською природою, –  через  невеликі зарисовки, образки по-свіжому соковитим кольоровим стіжком вирізнявся в орнаменті переважно  чорно-білих, сухих офіційних матеріалів. В журналістському архіві пам’яті Іван Андрішко відтоді  і залишався  здебільшого  як митець слова, аніж іконописець. З цим виріс, про це  в Приборжавському хіба що птаство на деревах не гомоніло. Це яложило цікавість,  вихолощувало увагу, немовби розмальовувати церкви так само звично  і по-рутинному буденно, як пасти корів,  а чи випалювати вапно на місцевому заводі. Каюсь, грішний єси, а ще мимохіть уподобився в цьому  вчителю-мадярону Тодавчичу.

Із “Автобіографії Андрішка Івана Івановича”:

“Народився я в VI.1932     році в сім’ї дрібного землевласника.У вісім років пішов до школи, бо тато рахував, що вмію вже читати. З 6-и років я вже читав по-слов’янськи, по-русинськи і по-чеськи. У школі більше нічого не вчили, лише  читати й писати аж до п’ятого класу. У п’ятому класі  вчили вже таблицю множення і додавання. Я кінчив усього 5 класів, бо тато пішов на фронт, а я був старша дитина, у якої були обов’язки:  попасти корову, принести хмизу і папороті для підстилки худобі.

У школі я рисував і на уроках, бо мене не цікавило, як вчать читати й писати. За малювання мене бив  по руках палицею вчитель Тодавчич. Казав, що “…марга не має малювати, а ти  — маржина. Ти маєш пасти корови, а виростеш, будеш  орати й косити.”.

Організовуючи від  районної державної адміністрації у вересні 2011 року науково-практичну конференцію “Пересопницьке Євангеліє і  стародруки Закарпаття та Іршавщини – свідчення національної  і духовної єдності  Срібної Землі з українськими землями”,  запропонував  Івану Івановичу виступити  перед учасниками форуму  на тему “Євангельські першоджерела іконопису і їх мотиви в сакральному мистецтві Іршавщини та Закарпаття”. Варто уваги те, що написане Іваном Івановичем і  прочитане  перед чинною науковою аудиторією та іршавським православним кліром викликало без компліментарного перебільшення  справжній  прояв захоплення.  В цьому з ним зрівнявся хіба що професор Сергій Дмитрович Федака. За загальним   визнанням,  їх доробки стали  непересічною окрасою конференції. Абсолютно не беручись,  навіть подумки вирівнювати  глибокі пізнання через самоосвіту  першого і майже академічну величину в науці другого, хочу лише контурно окреслити ту основу, яку повинен мати  в своїй душі,  в інтелектуальному пізнанні високовідповідальний перед собою і перед Богом митець, щоб  братися за справу іконопису.

Та все це було потім. Спочатку була Божа іскра,  непереборне натхнення і напутнє батьківське слово:

Одного разу тато у лісі знайшов ягерський синій олівець і сказав:

–На, та  малюй!

– А що малювати? – спитав я.

– Ікони,– відповів тато.

Яким би оригінальним не було стилістичне письмо, зафіксоване на папері, головною справою всього свого життя  Іван Іванович Андрішко по праву вважав іконопис  і його підвид – стінопис.

Сам визначний закарпатський  іконописець, диякон Михайло Потапов у сорокових роках минулого століття  розгледів у юнакові із тодішнього Заднього Божу іскру  таланту і, “проекзаменувавши” його одним тільки рисунком, взяв до себе в учні. Після півроку навчання у майстра, який сам вчився у Шпажинського в Севастополі та  в Строгановському училищі,  написав запрестольний  образ “Воскресіння” у Мукачівському монастирі та архієрейську церкву і іконостас у Соборі м.Мукачево в 1967-1976 роках, Іван Андрішко в добровільно-примусовому порядку  потрапляє у ФЗУ м.Дзержинська Донецької області.

Цим він розділив  власну долю із десятками тисяч  земляків, що їх радянська влада  масово відправляла на шахти Донбасу. Його учнівство у “школі”  Потапова  мало кілька “великих” перерв.  Згадуваний вже  “похід” на Донбас,  піврічне “сидіння” у Львові та служба на російській Півночі – “вохровцем” у ГУЛАГу. Останнє допомогло йому вступити  і навчатися  на живописно-графічному факультеті  Московського народного університету мистецтв. Звільнившись у запас,  молодий талановитий і богобоязний та оцерковлений закарпатець робить, правда, невдалу, спробу  вступити на навчання в Одеську духовну  семінарію, куди вже переїхав його єдиний і неперевершений учитель Михайло Потапов.

Опустимо деякі пертурбації долі Івана Андрішка того періоду, лише знову процитуємо його   “Автобіографію”:

 “Заробляти  почав я, працюючи по розпису  нашої церкви у 1955 році. Я із страхом взявся  за цю роботу, але весь час  подумки втішав себе,   в армії  ж копіював  “Трьох богатирів” Васнєцова, що   неодноразово і  одобрювали  офіцери. Мені дали, бо Гогола просив за нашу церкву 40.000, а я  взявся  – за 10.000. Грошей у людей не було. Робітник місцевого  заводу  одержував 250 рублів на місяць. За таку плату можна було купити на базарі 50 кг. кукурудзи.”.

Далі взявся  за іконостас   у монастирі в Тереблі. Далі – розпис  храму уЛукові.

Наступний етап – період гоніння на церкву. Підступ, провокації, утиски морального і матеріального плану супроводжували як Івана Івановича, так і його вчителя Потапова.

Визнаючи беззаперечний авторитет і величину останнього, іконописець Іван Андрішко  чесно і відверто пише про себе:

– І так, я із 1968  по 2004   рік розписав 41 церкву і 16 іконостасів. Щодо якості, то тут не доводиться претендувати на рівень, скажімо, Васнєцова у Володимирському соборі, де з ним  десять художників розписували 11 років. Аналогічну за величиною церкву у  у В.Лучках я зробив за сім місяців і кількісно – 151 образ. Тому моє мистецтво є народне.

Що стосується заробітку, то  я у В.Лучках заробив чистими 7000 рублів. За тридцять років при советах я фінансам дав на дві “Волги”, собі купив лише “Москвича” і побудував хату.

Якось у відвертій розмові  Іван Іванович щиро зізнався, що доводилося і хабарі  давати  за дозвіл на розпис церкви, що в свою чергу формально,  за документацією, проходило як ремонт. Суми не хочеться озвучувати  – надто вже вражаюче число.

Та, менше з тим,  все це – про земне.

Іван Іванович  інколи цитував  слова свого вчителя Михайла Потапова – “Ми зображуємо тих, кого бачили на Землі, – Ісуса, апостолів, пророків, мучеників і інших святих, і це не є ідоли,  а відображення того, кого шануємо. Словом, ікона є те, через що ми бачимо  горній світ, тобто небо. А від нас, художників,  вимагається, якщо зображуємо Спасителя, то лице  має сяяти благодаттю і добром, якщо мученика, то має бути бути борець і святий, пророк має бути мудрий і благодатний, апостол – теж”.

Життя іконописця диякона Івана Івановича Андрішка пройшло в труднощах і в трудах праведних. Помер він за день до свого 82-річчя. Лишилися діти, внуки. Окрім того, як щедрі плоди таланту – сад божественних портретів і зображень святих та апостолів, що в десятках храмів – від Беренбашу в Румунії до Старого Осколу  в Росії — надовго підніматимуть наші  очі, а відтак возносять і наші Душі до горнього світу.

А ще  живе  він у своїх учнях – односельцях Володимирові Піклярі , Михайлові Кришенику, священику Михайлу Подолею із Міжгірщини та Петрові Захарчукові із Довгого.

Як не жаль, але це всього лише зовсім невелика дещиця того, на що заслуговує Іконописець.

Сторінки “Нового життя” відкриті для спогадів очевидців,  а при нагоді редакція постарається опублікувати і деякі спогади самого Івана Івановича Андрішка.

 

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар