Версія для друку Версія для друку

СЛОВО — ЦЕ ТЕЖ ЗБРОЯ

Ще в дитинстві прочитав казку про те, що раз у рік і мотика стріляє. Можливо, тоді я не надав цьому мудрому вислову особливого значення. Але з роками зрозумів, що в цих словах є доля правди. Адже тепер по телевізору майже щодня показують про різного роду вбивства. І здійснюються вони не в оселях громадян  (хоча, звісно, й таке буває), а під час пограбування офісів, банків, магазинів, автозаправок, де є  відповідна охорона. Тому ті, хто каже, що зброя потрібна українцям для самозахисту, щось таки недоговорюють. Бо у нас завжди так, коли хочуть щось «просунути» через законодавчий орган, обіцяють гори і доли. А виходить як завжди… як на мене, закон «Про зброю» потрібен насамперед тим, хто займається її реалізацією і на цьому самозбагачується. А людям через засоби масової інформації  нав’язується думка, що понад 70 відсотків населення України беззахисне. Скажіть, будь ласка,  а для чого тоді політичні інституції, органи влади і правоохоронці?! А від злочинця все рівно не убережешся. Навпаки, грабіжник може використати пістолет чи рушницю проти самого власника.

Журналістам теж дозволено носити зброю. Однак особисто я ніколи не прагнув її мати. Як на мене, журналіст має стріляти словом.

Хоча… Слово теж ранить. І серце, і душу. Колись в журналі «Перець» була рубрика: «Страшне перо не в гусака». Тепер із сайту можна брати висловлювання окремих горе-писаків і сміливо, без зайвих вагань, подавати в цей сатиричний журнал. Серце обливається кров’ю, коли поважних у районі людей обзивають «хлопаками», «щурами», «бандюгами», «лохами»,«клоунами», «стадом», «бидлом»… Це у першу чергу неповага до самого себе. І смішно, і грішно, коли людина із вищою освітою слово «життя» пише з однією «т» і цитує у своїх матеріалах немудрих людей, чиї імена вже вкарбовані в історію, – В.Шекспіра, В.Гюго, Аристотеля, Платона, Діогена, М. Твена, Л. Толстого чи Р.Роллана, а своїх «цімборів», які навмисне обливають того чи іншого брудом. Для таких українська мова – ніщо, пустоцвіт. Виявляється, то лише на словах вони називають себе патріотами,  а насправді… Можливо, доречно їм нагадати, що мова –  це спосіб словесного вираження, стиль властивий кому-небудь. Неспроста кажуть:  мова Т.Шевченка та І.Франка, М.Коцюбинського, Л.Українки, О.Гончара, Ю.Яновського, І.Дзюби…  Мова – це система словесного вираження думок, яка має певну звукову і граматичну будову і яка є засобом спілкування в людському суспільстві. А в Інтернеті здебільшого засиджується молодь. Тому в першу чергу задумаймося над тим, кого і як ми виховуємо.

У с.Загаття десятки літ проживав і служив церковній громаді священик Микола Пуза. Він володів кількома мовами. Це була людина з великої літери. Йому були притаманні такі риси, характеру як порядність, чесність, людяність, ввічливість, простота, доброта, справедливість. Слово, мовлене ним, було тепле і виважене. Про таких, як він, Лев Толстой сказав: «Джерело блаженства не зовні, а в середині нас. Бо так вже у житті повелося: до теплої грубки всі люди горнуться, а від холодної ідуть геть». Миколу Пуза ще й дотепер загатяни згадують лише добрими словами. Так і ті, хто хоче «засвітитися» у соцмережі, повинні насамперед подумати, як мовлене слово відгукнеться. Бо слово – теж зброя.

Василь Шкіря.

Ваш отзыв

Ваш коментар