Версія для друку Версія для друку

СВОЯ НА ЧУЖИНІ

У Довгому живе привітна та гостинна поетеса. Хоч літом їй виповниться 78, та вона завжди залишається позитивною людиною, гарною жінкою, доброю господинею, з привітною усмішкою та з дуже цікавою долею.

Народилася Ніна Іванівна Глеба в далекому Архангельському краї, що в Росії у сім’ї працівників.

Навчалася спочатку в рідному селі Слобода, потім – в інтернаті, після закінчення якого вступила в Каргопольське педучилище.

Під час навчання в інтернаті та педучилищі Ніна зустрічалася з парубком Сергієм, якого 4 роки чекала з армії. Після закінчення вишу вони заручилися, та з заміжжям Ніна не поспішала, адже хотіла влаштуватися на улюблену роботу – вчителя.

Працювала вона із задоволенням, повністю віддавала себе дітям. Захопившись роботою, Ніна Іванівна виходити заміж все ж не поспішала. Можливо, це просто молодість, реалізація себе на учительській стежині чи невпевненість у майбутньому чоловікові, та на святого Андрія Первозванного, Ніна разом з своїми подругами вирішила поворожити на майбутнього обранця своєї долі. Для цього дівчатам знадобилися обручка та дзеркало. На великий подив дівчини, у відображенні вона побачила молодого чоловіка, та обличчя  його не було видно . Придивившись на зображення, їй здалося, що він горбатий, або за спиною в нього щось є. Важко уявити занепокоєння молодої дівчини судженим.

Якось Ніна їхала на роботу в Кармоз на мотовозі. Вона та ще кілька молодих людей трималися за стойки, які знаходилися за кабіною машини. Важко було так добиратися, проте вона відчувала підтримку одного парубка, який їхав поряд. Придивившись на хлопця, вона побачила, що куртка, яка була на ньому, здулася, що нагадувало той горб, який побачила дівчина колись у дзеркалі. Цього хлопця звали Василь, як дізналася вона пізніше, він із Закарпаття, а в Кармозі працює разом з бригадою в лісі.

Напевно, тоді все й закрутилося. Закарпатський хлопець дуже вподобав молоду та неприступну красуню.

Коли вона поверталася до рідного дому, він поїхав разом з нею, хоча дівчина й не чекала цього. Він зразу сподобався рідні дівчини, адже вийти заміж за хлопця з теплого краю тоді вважалося вдалим союзом.

Одружилися вони за 4 місяці після знайомства. Жити молодята залишилися в холодному Архангельському краї, а на рідне Василеве Закарпаття тільки навіду-валися. Згодом у подружжя народився син Юрко.

Переїжджати до Довгого подружжя все ж не поспішало, адже Ніна боялася бандерівців, які за місцевими говорами, були надзвичайно жорстокими з вихідцями з Росії. Та все ж переїхати до теплого Закарпаття молодятам довелося, коли помер батько Василя.

Важко тоді довелося молодій жінці, бо вдома залишилися всі рідні, хоча дуже холодний та такий рідний край, робота, яку так любила Ніна Іванівна. Про сум жінки свідчать і рядки з вірша «Одиночество»:

Живу одна в краю чужом,

Уж много лет и много дней.

Все дорогие, близкие остались там,

На Севере, где белый снег, как стаи

                                               лебедей.

Хоч грізних бандерівців Ніна Іванівна не зустріла, та тут починала все спочатку. Влаштуватися на роботу вчителькою до школи жінка не могла, оскільки освіта не дозволяла цього, тому довелося працювати в ощадкасі. Рятувало те, що документація велася на російській мові, що неабияк полегшило роботу жінки.

Навчитися закарпатського діалекту Ніна Іванівна так і не змогла. Часто односільчани дорікали їй, що сала місцевого вона їсть, а мови так і не вивчила, на що жінка відповідала, що чужого сала вона не просить, а коли захоче його, то має різні варіанти: і копчене, і засолене, і свіже, і варене. Та все ж Довге вона полюбила, вивчила та притримується місцевих традицій, тут виріс її син та народилися онуки. Ніна Іванівна, хоч і не корінна жителька Довгого, та все ж користується повагою в односільчан, завжди усміхнена, привітна та готова допомогти й приголубити добрим словом.

Ніна Іванівна розповідає, що писати вірші їй взагалі не важко, важче пояснити, як це все відбувається. Адже написане нею їй сниться, а потім, вона свій сон нотує на папері. Чоловіку Василю завжди подобалися її творіння. Недаремно багато з них присвячені саме йому. Він завжди був її музою, надихав на нові творіння. Коли його не стало, Ніна Іванівна перестала писати, зникло натхнення  творити.

Вона ніколи ніде не публікувалася, навіть і зараз не пишається своєю творчістю. ЇЇ вірші є дуже інтимними, майже всі вони про її долю, коханого чоловіка, сина, брата чи маму.

Для того, щоб краще зрозуміти світ поетеси, подаємо одну з життєвих поезій Ніни Глеби «Доля»:

Ах доля-долюшка от Бога мне дана,

Она, как вспаханное полюшко была.

Хоть ямы-рытвины встречались

                                     и на ней,

Но больше было благодарных

                         и счастливых дней.

Бог Мудрый – испытания по силам посылал,

И каждый раз на помощь Ангела давал,

Всё побороть мне Добрый Ангел помогал,

И в дни тяжелые поддерживал и укреплял.

А за грехи наказывал болезнью

За чьи страдала в детстве – неизвестно.

И только в старости я поняла

Что очищение такое для души полезно.

Я каждый день Всевышнего благодарю

За добрую судьбу мою.

Что жить судилось в Закарпатье мне

И побывать на обетованной земле.

За мужа работящего благодарю я Бога,

За то, что светлую мне стелит путь-дорогу.

За всё Всевышнего благодарю я от души,

И за стихи, что навевает мне в ночной тиши!

Вікторія Гудебняк.

Ваш отзыв

Ваш коментар