Версія для друку Версія для друку

ВІН – І СПІВАК, І КОМПОЗИТОР, І ДЕПУТАТ РАЙРАДИ, І ПРОСТО ХОРОША ЛЮДИНА

Свого часу журналісти назвали народного артиста України Івана Попови­ча отаманом Карпат. І це неспроста. Він не тільки сам радує нас своїм чарівним голосом, а й збирає біля себе друзів, згуртовує молоді таланти. Свідченням цього є особис­тий творчий звіт, який відбувся в Києві у Палаці «Україна». Кошти від концерту Іван Попович перерахував на утримання сирітського будинку, де виховуються обдаровані діти, на підготовку фонограм юних талантів, які практично не мають фінансових можливостей записуватися на телебаченні або на радіо.

А Іван Попович розуміє, як важко молодим, тим, хто лише стає на цю нелегку стежку. Добре мати талант від Бога, але потрібно постійно працювати над собою, самовдосконалюватись. А ще мати добрих вчителів, які б зуміли у важку хвилину душевного відчаю прийти на допомогу, сказати добре слово.

– Любов до народної пісні передалася мені у спадок від діда – першого осійського скрипаля, – згадує тепер Іван. – Якщо відверто, то пишаюсь тим, що продовжую митецькі традиції родини. У своїй творчості орієнтуюся саме на на­родний мелос, намагаюся торкнутися глибинних джерел народної творчості.

Певно, бажання осмислити природу фольклору й привело його до Хустського культосвітнього училища. А там одразу запримітили його дзвінкий голос, який звучав сильно і невимушено. А ще – великий потяг до музики.

Любов до прекрасного привела його і в Дрогобицький педінститут. Неба­вом він скаже: «Можливо, я став би непоганим учителем музики в якомусь селі чи районному містечку. Та кортіло спробувати себе на сцені. Тому, коли трапи­лася нагода перевестися до Львівської державної консерваторії імені Миколи Лисенка, не роздумував».

Хтось би на його місці штудіював науки, намагався бути зразковим студен­том. А він мав потребу в пісні. Отож, навчання на диригентському відділенні поєднував з роботою в клубі держуніверситету, став художнім керівником сту­дентського ансамблю пісні і танцю «Черемош». Із притаманною йому наполег­ливістю обробляв народні мелодії для хору, оркестру народних інструментів, танцювальної групи.

Про Івана Поповича заговорили не тільки спеціалісти, а й ті, хто залюбки слухав його пісні, – на сцені, по радіо або просто в купе поїзда чи в місцях масового дозвілля. Тим часом гастролі по Україні, колишньому Союзу та за кордоном додавали йому впевненості у своїх творчих силах.

А потім був виступ молодого співака на Всесвітньому фестивалі молоді і студенства у Берліні. Про ті часи Іван згадує залюбки, навіть з якимось особли­вим піднесенням: «Це справді був мій перший успіх. Сто двадцять юнаків і дівчат брали участь у конкурсі фольклорної пісні. Я хвилювався, звичайно, серйозне випробування випало «необстріляному» студенту. Треба було пройти три тури, значить, подумав собі, є нагода показати все, що вмію. І тільки-но оголосили мій вихід, а оркестр заграв мелодії рідного краю – щезло хвилювання. І натхнення прийшло, коли заспівав «Вівці мої, вівці», «Сонце низенько», «Моя мила задрімала».

Дебют був вдалий: Івана Поповича відзначено золотою медаллю і дипло­мом лауреата фестивалю. Як переможець конкурсу він виступав і в заключно­му концерті, а в молодіжному центрі Берліна звітував як молодий композитор. У захопленні від виступу Анджела Девіс подарувала йому червону гвоздику.

Повернувся додому в гарному настрої. Ще б пак! Таке трапляється лише раз у житті. Тріумф спонукав молодого співака і композитора до нових пошуків. При Львівській обласній філармонії організував вокально-інструментальний ансамбль «Ровесник». У ті часи цей колектив був досить популярний. Співака записували на радіо і телебаченні, запрошували у різні міста і села України, Польщу, Канаду, Швейцарію.

– Щоб мати особисте творче обличчя, – посміхається Іван Попович, – треба співати не так, як інші. Кожна пісня повинна приносити людям радість і душевне задоволення. Необхідно, щоб її підхоплювали слухачі і співали разом з тобою.

На багатьох його концертах слухачі це й роблять.

Прийшло й офіційне визнання – йому присвоєно звання народного артис­та України. Де б він не співав: на спортмайданчику чи на сцені районного цент­ру культури і дозвілля, у невеличкому сільському клубі чи на столичній сцені – всюди зачаровує своїм неповторним голосом.

А хіба можна забути виступ на міжнародному телеконкурсі «Радуга»? Або музичні стрічки «Закарпаття моє», «Пісні над Львовом», «Стартуємо піснею», «Побрехеньки дядька Ничипора», відеофільми «Співає Іван Попович», «Авто­граф», «З любов’ю і піснею», «Осіння синява». Свого часу Іван був провідним виконавцем у Київському державному мюзик-холі. Співпрацює з поетами Ана­толієм Драгомирецьким, Петром Слободянюком, Іваном Петровцієм.

Іван Попович брав участь у XXII огляді народних пісень «Співи мого краю», що проходив у Бардієві, та фестивалі українців «Роде наш красний» Союзу русинів-українців Словацької Республіки в Гуменному. Дарував свої пісні й жителям міста над Ужем, виступав у Мукачеві, Сваляві, Виноградові, Хусті і, звичайно, в Іршаві.

Співак постійно гастролює і достойно представляє наш край на найкращих сценах світу.

Останнім часом Іван Попович все частіше навідується до рідної батьківської оселі. Манять не лише гори, полонини і дзвінкі потічки, а й знайомі, рідні, друзі. Тут черпав свій талант, звідси пішов у далекі заокеанські світи. Саме завдяки його чарівному голосу знають про Україну за кордоном. А в рідному селі набирається  сили і енергії, любить босими ногами пройтися росою, постояти під яблунею, яка потопає в буйноцвіті, послухати переспів птахів (у Києві такого немає). У такі хвилини часто згадує батька, який гарно співав, дідуся, що ходив зі скрипкою по горах, матусю, яка щоранку напувала свіжим молоком, бабусю, яка вчила його ввічливості і доброти, завжди залишатися людиною, яких би ти висот у житті не досягнув. Тому він не просто відомий співак, талановитий композитор, а ще й односільчани вдруге обрали його депутатом районної ради. Незважаючи на те, що він проживає в столиці, як народний обранець, виходець із цього мальовничого села дбає про осійську громаду.

Житель села, найкращий друг  Івана Поповича – Василь Турянин розповідає:

– Він започаткував в Осої міжнародний пісенний фестиваль «Іван Попович збирає таланти». Разом із ним працювали над статусом гірського села Осій, що значно б поліпшило матеріальний стан бюджетників, студентів і пенсіонерів.  Разом із І.Поповичем побудовані більше як 300 м. дороги в присілку Лази. Кожного разу, коли приїжджає в рідне село, матеріально допомагає малозабезпеченим і одиноким. Він ніколи цим не пишається, бо робить це від чистого серця. За його депутатські кошти закуплено музикальний центр в сільський клуб і м’який інвентар у дитсадок. Допомагав кожного року у проведенні вуличного освітлення і ремонту вулиці І.Франка.

 

Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар