Версія для друку Версія для друку

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ГОЛОВИ ІМСТИЧІВСЬКОЇ «ПРОСВІТИ»

Ще тоді, коли в новій державі Україні почало стверджуватися нове бачення й новий підхід до нашої історії , перший голова районної «Просвіти» Петро Потушняк постійно пропонував мені написати про імстичівських просвітян та їх лідера Петра Васильовича Петрашка. Я досі пам’ятаю про цю настанову й сьогодні її виконую. А допоможе мені розібратися у цій ситуації син мученика за Карпатську Україну Михайло Петрович Петрашко – людина добре знана в районі, бо працював на керівних посадах у будівельних організаціях, дванадцять років очолював Імстичівську сільраду.

Нас, Петрашків, – починає розмову Михайло Петрович, – колись було багато. Батько був із сім’ї, де виросло 10 дітей. І всі тяглися до світла науки. Вдалося це не всім, але стрий Семен закінчив Празький університет, тітка Єлизавета – учительську семінарію. Мій батько не мав високих шкіл, до того ж був інвалідом із дитинства, але займався самоосвітою й міг спілкуватися з освіченими інтелігентами на рівних правах . Його друзями були молоді вчителі Амброзій Биба, Михайло Стець, Іван Бокотей, активісти української орієнтації Іван Ігнатко, Петро Береш, Петро Мадяр, Юрій Дірей, Михайло Кришеник, об’ємна бібліотека української літератури, котра була у батька, готувала підґрунтя тих подій, які сталися 75 років тому.

– Якою ж була участь Вашого батька?

– Він не був на Красному полі, бо вже був застарий для цього, але він врятував свого доброго друга, депутата Сойму Карпатської України Івана Ігнатка. Коли той був змушений перейти до нелегального становища, бо переслідувався угорськими властями, прийшов до нашої хати. Великим мадяроном у селі був місцевий піп Тербан. Він просто ненавидів голову місцевої «Просвіти». Батько ходив до церкви, але з Тербаном не вітався. Однієї неділі, коли наш край окупували мадяри, як люди вийшли із церкви, батька тут же схопили й пішки, незважаючи на його скалічену ногу, повели до Білок. Мама родом була теж із цього села й побігла слідом до авторитетного чоловіка Олександра Фірцака (Вітейза). Той із ризиком для себе взявся захищати батька, але наткнувся на великий опір білківського попа О.Поповича. Та все ж О.Фірцакові на цей раз якось вдалося залагодити конфлікт, і батька відпустили.

Але в 1942 р. про нього згадали знову. Заарештували й кинули в підвал Мукачівського Ковнер-костелу. Там не було жодного, кого б не піддавали страшним тортурам. Цього не уникли й 12 священників, котрі були з народом. Батько згадував, що в недільні дні вони здійснювали Священну Літургію, яку приходили слухати під стіни костелу багато жителів Мукачева. Серед цих священиків був і відомий письменник Юрій Станинець із Н.Болотного.

Після короткого звільнення батька знову арештували й на цей раз посадили на шість місяців у тюрму м.Шоторуйгель. Додому повернувся 1943 року, дуже знесилений, а наступного 13 березня 1944 року, у віці 51 рік, помер.

– Михайле Петровичу, я знаю, що тяжкою була доля і Вашої тітки Єлизавети.

– Тітка була вчителькою Білківської горожанки, а в часи Карпатської України це була гімназія. Вона належала до тієї групи молодої інтелігенції, яка сповідувала український напрям у всьому, була, як і батько, активною просвітянкою.

Відразу при приході мадяр тітку викликали на сільський уряд в Імстичові. А в сінях  очікував мадярон із Білок Левко. Він не витримав і відчинив двері, гукнув до офіцера:

– Що ви там з нею так довго розмовляєте? – Давайте її сюди, виведу її за хату й застрелю!

Але реакція угорця була неочікувана для прислужника-садиста. Він грубо обірвав його й вигнав надвір, а тітці порадив знищити всю українську літературу, бо інша розмова буде вже не такою… Тітці довгий час не давали роботу, влаштувалася вона тільки в Берегові в угорській школі. Так тоді робили з усіма інтелігентами, які дотримувалися української орієнтації – їх просто відривали від українського середовища.

– А як Ваша сім’я продовжувала традиції старшого покоління?

– Моя старша сестра, на жаль, уже покійна, була вчителькою в рідному селі. До речі, звали її Наталка. Таке ім’я було перше в селі. Батько, знавець української літератури, назвав її на честь героїні І.Котляревського, ще за Чехословаччини. Вчителькою була і дружина брата Василя, і моя дружина, дочка і дві внучки, теж вчительки.

Опосередковано і я маю відношення до освіти, бо керував будівництвом шкіл у Білках та Негрові. Не менше пишаюся й тим, що під моїм керівництвом були побудовані торгові комплекси в Іршаві, Білках, Чорному Потоці, Сільці, знаменитий «Сосновий гай» у Вільхівці.

– Дякую за інтерв’ю!

Від автора: треба додати, що М.П.Петрашко є і нині активним у житті. Не зважаючи  на те, що йому йде 73 рік, очолює дві громадські організації: сільську первинну ветеранів України та громаду греко-католиків села.

Михайло Ціцак

Ваш отзыв

Ваш коментар