Версія для друку Версія для друку

ШЕВЧЕНКО В МОЄМУ ЖИТТІ

Читачі старшого покоління, напевно, добре пам’ятають ті часи, коли на сторінках газети “Нове життя” з’являлося ім’я Івана Бурлакова із Загаття. Писав Іван Антонович в основному про лісорубів. І це зрозуміло. Він довгий час працював у Іршавському лісопункті  Кушницького лісокомбінату. Водночас із основною роботою редагував стінну газету “Лісоруб”. Десятки літ залишався активним дописувачем не лише районки, а й обласних видань − його матеріали охоче друкували газети “Закарпатська правда” і “Молодь Закарпаття”.

А ще І. Бурлаков писав вірші. Як учасник Великої Вітчизняної війни, багато уваги приділяв воєнній тематиці. Частим гостем був у Загатській середній школі, де на уроках мужності (були й такі) розповідав про свої фронтові дороги, бойових побратимів, нелегке армійське  життя. Батальйон, в якому служив Іван Антонович, брав участь у боях на території Чехословаччини, Румунії і Польщі. Був нагороджений орденом Червоної Зірки і багатьма медалями колишнього Радянського Союзу.

Під час зустрічей у школі я й познайомився із І. Бурлаковим. Як згодом виявилось, він проживав неподалік. Дізнавшись, що я  теж дописую у газети, запросив  мене до себе додому. У розмові з ним дізнався, що народився Іван Антонович 22 грудня 1900 року в с. Горностайпіль Чорнобильського району Київської області. Його дитинство було важким і злиденним. У 20-х роках служив у армії. У голодні 30-і довелося найважче. Працював у  Києві й Харкові. Допомогло йому знаходити роботу те, що мав каліграфічний канцелярський  почерк і непогано малював. Вечорами відвідував літературні читання, де виступали зі своїми творами Наталія Забіла, Володимир Сосюра, Петро Панч та ін.

Будиночок, де проживала сім’я, був невеликий. Однак одна кімната була завалена книгами. Вірніше не завалена, а  гарно розкладені по поличках рідкісні   видання із автографами відомих письменників. Таке я побачив вперше. А ще звернув увагу на “Кобзар” Тараса Шевченка, який побачив світ у Державному видавництві художньої літератури в м. Києві 1952 року. Тираж − 100.000 примірників.

Недавно я зустрівся із донькою Івана Антоновича  Людмилою Іванівною Митровцій, яка проживає в м. Іршаві. Розговорилися. Виявляється, батьків “Кобзар” зараз зберігається у неї. І ось майже через чотири десятки  літ я знову тримаю в руках цю, уже рідкісну, книжку. Одразу я взявся шукати “Розриту могилу” Тараса Шевченка,  де поет зобразив зруйновану московськими загарбниками Україну, яка постає в образі матері. Він ніби розмовляє з нею:

Світе тихий, краю милий

Моя Україно,

Зо що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи то рано до схід сонця

Бачу не молилась

Чи ти діточок невинних

Звичаю не вчила?

Тарас Григорович осуджував Богдана Хмельницького за підписану Переяславську угоду 1654 р. між Українською гетьманською державою і Московським царством.

… Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну.

Що, колишучи, співала

Про свою недолю,

Що, співаючи,  ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Ставлення Кобзаря до діяльності Богдана Хмельницького було неоднозначним. Поет оцінював його  як одного з “праведних гетьманів”, “Славного Богдана” (“Гайдамаки”), “геніального бунтівника” (запис у щоденнику 22 вересня 1847 р.), визнаного ватажка національно-визвольної боротьби “Козачого батька”. Тарасу Шевченку належать малюнки “Дари в Чигирині 1849 року”, “Смерть Богдана Хмельницького”, “Богданова церква в Суботові”, “Богданові руїни в Суботові”.

Водночас Т. Шевченко гнівно картав Б. Хмельницького за Переяславську угоду, яку радянська історіографія завжди подавала, як одвічне прагнення до возз’єднання України з Росією, як поштовх до її економічного й культурного розвитку.

На 199-ій сторінці (аж не віриться, бо книжка була видана в сталінські часи) знаходимо містерію “Великий льох”. Шевченко своєрідно персоніфікує відлучення Москвою української нації від історичного часопису, ізоляцією України від Європи. Непрощені гріхи трьох білих пташок− трьох дівочих душ пов’язані з драматичними, переломними епізодами української історії − Переяславською радою, погромом  Батурина  (2 листопада 1708 р.) перед Полтавською битвою (1709 р.) й тріумфальною подорожжю  Катерини ІІ  Україною після зруйнування Січі та повному закріпаченні краю.

Перечитуючи Пророка, доходиш висновку: знищення українства, національного духу цілеспрямовано тривало за радянських часів. Але через архетиповість Т. Шевченка комуністичний режим так і не ризикнув за все своє існування викреслити його безсмертну поезію з історії, як це було зроблено із сотнями інших українських митців.

− “Кобзар” у батька  був настільною книгою, − сказала у розмові Л.І. Митровцій. −Я про  це часто говорила  учням Іршавської гімназії, де викладала українську мову й літературу. Він читав і цитував його мов «Біблію». Ще б пак! У вірші «Розрита могила» цензорів, напевно,  обурили докори поета Богданові Хмельницькому за приєднання Української гетьманської держави до Московського царства та називання вірнопідданих малоросів відступниками, які допомагають з України знімати останню сорочку і катувати свою Батьківщину.

Невмилість потрапив і Шевченків «Заповіт». Цензура звернула увагу на те,  що поет просить малоросів щоб вони , передавши його тіло землі,  повстали та порвали  кайдани та окропили волю вражою злою кров’ю.

Знаменно і те, що між рабством і боротьбою Т. Шевченко незмінно обирає боротьбу − як у власному житті, так і в суспільному  ідеалі. Дух Кобзаря витав і над Майданом. Він надихав тих, хто стояв за свободу, гідність  та право самостійно визначити власне майбутнє. Тому, мабуть, невипадково одим із символів  став перший із числа “Небесної сотні” Сергій Нігоян, який натхненно декламував рядки  із Шевченкової поеми “Кавказ”: “Борітеся − поборете, Вам  Бог помагає! За Вас правда, за вас слава. І воля святая! “

… Радує серце, що Людмила Іванівна навчала  української мови і літератури мою донечку Ганнусю, яка закінчила філологічний факультет Ужгородського національного університету. Що дотепер зберігає батькову бібліотеку, де знаходяться рідкісні видання радянської доби. “Кобзарю” вже понад 60 років, а він зберігся, як новенький. А знаєте чому? Бо були такі люди як Іван Антонович, які шанували Кобзареве слово. А тепер, його донька Людмила Іванівна, яка як зіницю ока береже сімейні традиції. Незважаючи на те, що ми вже 23-ій рік в незалежній Україні, тиражі “Кобзаря” значно зменшилися. А мало бути б навпаки. Бо Шевченкова слава живе, надихає, спонукає до дій. Він уже давно став у один ряд із Пушкіним, Данте, Шекспіром, Гете. Події останніх місяців наочно  показали, що це поезія про нас, сьогоднішніх українців.

Хіба не про теперішній час ці рядки?

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Твори Шевченка розбудили народ. Вони закликають боротися  за Україну, за мирне і суверенне майбутнє наших дітей і внуків. А цивілізована  держава повинна глибоко поважати своїх пророків і жити за їхніми безсмертними заповітами.

 

Василь ШКІРЯ,

член Національної спілки письменників України.

Ваш отзыв

Ваш коментар