- Нове життя - https://nz-ir.com -

“ПАРТИЗАНИ”

Резервісти є практично в армії будь-якої держави. Наскільки актуальним  це питання є для нашої держави в останній час, говорити не доводиться. Споглядаючи аналогічний досвід Ізраїлю, або нейтральної Швейцарії, наші пенсіонери з гірким  іронічним присмаком згадують власну “партизанщину”.

Отож, негативний досвід чи результат, як кажуть науковці стосовно експерименту, також результат. Згадаймо, як то було в СРСР, і зробімо краще − як належить незалежній Україні.

Так називали військовослужбовців у часи Радянського Союзу, котрих, після служби в армії, призивали на короткотермінові навчання. Всіх одягали у військову форму (кажучи нинішнім терміном «секонд хенд»).  Офіцерів теж одягали у звичайну солдатську форму, але погони чіплялися офіцерські.

Іршавський район був приписаний до  артилерійської дивізії, штаб якої знаходився у Виноградові.

За міжнародними домовленостями, які підписали  керівники  колишнього СРСР  такої військової  частини  на Закарпатті  не існувало, а між тим, штаб, що тут  знаходився й котрим керував генерал, мав два артилерійські  полки у Виноградові, два − у Хусті і один, найбільший і мобільний та ефективний із сучасними “Катюшами” у Солотвині, а в с.Крива, під Хустом, інженерно-саперна бригада.

Дивізія була засекреченою. Про це я дізнався 1983 року, коли  вчерговий раз призвали в партизани. Моя посада у війську звучала тоді так: відповідальний секретар газети  “Голос воїна”. Редактором був Віктор Дворниченко з Мукачева. Із  перших днів для нас було дивним те, що нашим прямим шефом був не начальник політвідділу, а начальник  особливого відділу.

Як виявилося, йому була не потрібна  газета, він тільки хотів переконатися, чи можна її зробити в умовах лісу, але весь її тираж “особіст” забрав  собі, а нас попередив: будете патякати, будете мати проблеми. А ще він  “продав” нам таємницю − якби “вороги” із НАТО перехопили нашу газету − може виникнути міжнародний скандал.

Виноградівські генерали командували  тільки офіцерами. Дивізія була за радянською термінологією “кадрирована”, тобто така,  що в ній був повний боєзапас техніки, озброєння й обмундирування  й офіцери на посадах. Із особового складу у всіх полках повноштатною була тільки  перша  батарея. На вранішніх “розводах” між офіцерами доходило до рукопашних боїв за солдатика.

“Партизанів” призивали періодично, але не рідше, як через три роки.

Найчастіше − на Яворівський полігон, нині він є основним навчальним об’єктом  Західного оперативного управління Міноборони України.

Призову до “партизан” підлягали особи чоловічої статі від 22 до 40 літ.

Військове навчання, як правило, проходило тільки взимку. Температура фіксувалася  вдень –17, вночі –25. А жили ми всі в палатках. Один чоловік підкладав дрова в пічку. Наповнення в палатках було таке, що коли хтось захотів повернутися на інший бік, це треба було робити всім, хто не встиг, залишився без лежачого місця.

Щоб не обморозитися на бойових позиціях удень, під час навчань,   вояки заскакували в кабіни ЗІЛів і грілися – двигуни машин працювали майже безперервно. Командування це відслідкувало й визнало збитки − за два тижні наш полк  спалив 65 тонн бензину. Звичайне обмороження для нас, “партизанів”, не було чимось надзвичайним. Під час контрольних стрільб у лютому 1979 року всі команди гаубиць покинули свої “канони”  й сховалися в теплому  телятнику, що знаходився  неподалік.

Було й гірше. У 1979 році у Виноградові, під час руху до станції Севлюш, трагічно загинув лейтенант запасу  Михайло Митрик із Арданова. Він був бригадиром у рідному селі, мав восьмирічного сина. Причина катастрофи була така: машина, на якій їхав Михайло, зупинилася перед переїздом. Хлопці, котрі на ній їхали вирішили розім’яти ноги. Більшість  пострибала із бокових бортів, а Михайло вирішив спуститися із заднього. Коли він уже  торкнувся асфальту, з-заду на нього налетів УАЗик. За кермом був військовослужбовець строкової служби. Удар автомобіля прийшовся  на плечі й виявися фатальним для лейтенанта запасу − в серці обірвалася і аорта, і вена.

Пізніше розслідування показало, що автомобіль був технічно несправним, не працювала  гальмівна система.

Гаубичний полк у Виноградові називали іршавським. Гаубиця  − дальнобійна  артилерійська  гармата сотого калібру у свій час вважалася найбільш ефективною. Її з успіхом використовували в Афганістані. Найбільш  відомий із командирів Виноградівської дивізії генерал Холод надзвичайно ревниво відносився до цієї зброї. Він ладен був особисто покарати водія тягача, якщо той на території полігону перевищував швидкість на ділянках із горбами, ямами.

Гармати цінували більше, ніж людей. Щось подібне  твориться й зараз. Хто тоді міг подумати, що років через 20 все це стане просто металобрухтом, а про “партизанщину” залишилися тільки гірка пам’ять.

Михайло ЦІЦАК,

капітан запасу у відставці.