В науці про державне управління є доволі таки цікавий і своєрідний, як для пересічного громадянина, термін − носій інституційної пам’яті. У перекладі на загальнодоступну мову − це люди, які впродовж багатьох років незмінно трудяться в тій або іншій установі на одній із ключових посад. Інколи вона не така вже й помітна чи то пак публічна. Специфіка.
Коли вдало співпадає характер людини, його професійні вихідні дані із ключовими посадовими вимогами, тоді той або інший напрямок роботи є успішним і стабільним. Цілком відповідально до числа таких особистостей можна віднести нинішнього завідувача сектором мобілізаційної та режимно-секретної роботи апарату райдержадміністрації І.М. Химича. На цьому посту, а саме таким словом можна назвати шістнадцятирічну службу Івана Михайловича в державній адміністрації, він бачив багато що і всякого. В тому числі і державні таємниці, до яких були доступні тільки двоє посадових осіб на Іршавщині − чинний на той час голова РДА та він.
Слід зауважити, що через об’єктивні причини назва займаної ним посади доволі часто мінялася. В середньому − раз на два чи на три роки. При цьому незмінною залишалася основа − забезпечення на належному рівні обороноздатності держави на відповідному адміністративно- територіальному утворенню. Правда, для середнього жителя це формулювання сухо-бюрократичне, яке аж по зав’язку обмежене чиновничими регламентами, за якими неустанна щоденна робота. І хоча вона практично вся безпосередньо зафіксована на папері, при цьому постійно зав’язана з людським спілкуванням.
Багаточисельні таблиці і формуляри його звітів оцифровані чи не в кожну клітину. За ними робота багатьох колективів, установ, державних, комунальних і приватних підприємств. Іван Михайлович знає особисто, і то добре, кожного голову органу місцевого самоврядування, начальника військово-облікового столу. Як правило, останні − це жінки різного віку, різного життєвого і професійного досвіду.
Їх робота в останні роки здавалася непомітною, а подехто взагалі профаново вважав, що така структура на сучасному розвитку держави майже чи не зайва. Останні драматичні події в Криму показали, що ми до всього повинні мати ще й сильну військову потугу.
І.М. Химич дещо через специфіку роботи, а, можливо, й за характером не надто любить розповідати про свої службові заняття. І це при тому, що людина він товариська, приязна, надзвичайно комунікативна. Не випадково всюди, де б не працював, Івана Михайловича колеги по роботі визнають неформальним лідером, а відтак обирають його керівником профспілкової організації. Так довгі роки було на Іршавському абразивному заводі, так і тепер −в районній державній адмністрації. В цьому яскраво вкотре проявляється ще одна риса характеру − загострене почуття справедливості при врівноваженості і здатності спокійно розбирати складні життєві перипетії.
Така здатність Івана Михайловича – це більш вроджене, аніж виховане. Доречно буде сказати, що у Івана Михайловича і на цьому «фронті» всі тили надійно закриті. Виріс він у сім’ї Михайла Васильовича Химича − іршавського довгожителя 1917-го року народження, на долю якого випала і чеська легія, і бої добровольцем проти нацистської Німеччини, про що красномовно свідчать бойові нагороди. А в своїй сім’ї разом з дружиною Наталією Денисівною виховали двох чудових синів.
От такий життєвий багаж набув Іван Михайлович Химич у свої 60.
Михайло ІСАК.
