Версія для друку Версія для друку

МЕНІ МАМКА ЧИТАЛА КОБЗАРЯ

… Сталося так, що моя мати  Катерина Зейкан з Левоша, що в Імстичові, у своєму   далекому  дитинстві, що  припало на тридцяті роки минулого століття.  У школі не була ні разу, як і її молодший брат Дмитро.  Причина була проста і очевидна: жилося бідно й  убого.  Дітям  було просто  ні в чому йти до школи….

В Імстичові довгі роки обговорювалася  неймовірна історія про те, як батько моєї матері, −чоловік дуже бідний і неписьменний, але член КПЧ, – був покараний владою за те, що діти не відвідують школу.

Виявляється, що в роки  першої Чехословацької Республіки − початкова освіта (чотири класи) була обов’язковою. А тому мого діда  було викликано  на окружний уряд, щоб заплатити штраф. Та оскільки платити було нічим, а дід був чоловіком законослухняним і гордим, сам і запропонував  владі, мовляв: «Відсижу… Дивно, але влада пішла йому назустріч. Мого діда посадили на місяць у темницю. Прикрощі почалися відразу. Виявилося, що там, в темниці, їсти не дають. Старшим синам прийшлося носити з Левоша… Я б ніколи не знав цієї історії. Та в дев’яностих роках   старший брат моєї давно покійної матері Микола, що  майже все життя прожив у Чехословаччині, уже в дуже -дуже похилому віці приїхав на батьківщину, щоб подивитися, і розказав мені цю історію, чому моя мати залишилася неписьменною.

Читати уже навчилася самотужки в повоєнний час. Пригадую,  рік сорок дев’ятий.  Мені уже шість років, а матері − уже двадцять п’ять, із них  − сім років вдовиного стажу… Мати читає “Кобзар”. Читає щиро і невміло… Та сміло ліпить  букву до букви, слово до слова, знову і знову повторює, може, і тому  залишилося в моїй пам’яті навічно:

По діброві  вітер віє,

Гуляє по полю,

Край дороги  гне тополю

До самого долу…

Після таких рядків мати плаче, та особливо  плаче,  коли читає про Катерину та її долю. Я теж плачу, бо мама плаче… Пригадується, що в хатині під солом’яною стріхою нас троє: я, моя мати  і Кобзар. Вона тихо гладить мене і мовить несміло: “ … Ти – моя радість, Ти − моє горе…».

 Я рано став дорослим. Бо нужда, бо мати одна, бо стріха солом’яна… Одним словом, коли треба було вчитися, мене понесло в світ широкий…

І сьогодні згадується Далекий Схід, Охотськ, рік шістдесят четвертий. Слід сказати, що Охотськ, – це саме древнє поселення слов’ян  на Далекому Сході, це край землі, це рибна столиця величезного регіону. Сталося так, що в повоєнний час на охотському побережжі нікому стало рибу ловити, бо одні загинули на фронтах, а живі не захотіли  повернутися в цей безміри  суворий край.

… І Сталін попросив у Кім-Ір-Сена на тимчасову роботу  пару тисяч рибалок-корейців. Звичайно, що прохання Сталіна було виконано , та коли прийшла пора повернутися в Корею, всі дружно втекли в тундру, в тайгу,  а відловлювати їх було нікому. Таким чином, на побережжі нині проживає дивний народ: напівросіяни, напівкорейці. Я з ними жив і працював, і враження  лише позитивні.

У своїх спогадах я часто повертаюся до подій в Охотську 9 березня 1964 року. Судячи з усього, хтось знайшовся мудрий і розумний, що створив тут, на краю землі, неповторно строгу й лаконічну рекламу:

“Сьогодні, Шевченкові − сто п’ятдесят”, і ні слова більше. Це вразило. А ввечері в будинку культури, до речі, це єдина кам’яна будівля у селищі, побудована ще в довоєнну пору зеками в строго радянсько-помпезному стилі, з колонами та широчезними сходами − раз ніде ступити. Була лекція строго біографічного характеру. А потім був концерт… Спонтанний. По принципу: хто, що може. Як я був щиро вражений, коли на сцену вийшов дідусь у солом’яному  брилю і несподівано густим баритоном: “Думи, мої думи!”

… Лейтенант міліції читає вірші на чисто українській мові. Я теж співаю  в міру власних сил та можливостей, але як було приємно відчути, коли з боку притулилася якась молодичка, і пісня зазвучала зовсім по-іншому. Потім був “Реве та стогне Дніпр широкий”.

… Я бачу  в залі знайомі обличчя: Ан-Кен-Зо з родиною, Ван-Гун-Сан, Ю-Дя-Сун, які  стоячи рукоплещуть Шевченкові. І  «тякнуло» мене тоді, що належить він світові, що належить всім нам і кожному зокрема.

Денис ДОБРА,

пенсіонер.

Ваш отзыв

Ваш коментар