- Нове життя - https://nz-ir.com -

ІРШАВСЬКА ШЕВЧЕНКІАНА РОДОМ З КОБЗАРЕВОГО КРАЮ

Старий Андрій Брицький із Сичівки Христинівського району, що на Черкащині, не хотів помирати. Ні не так, як його земляки та й усі люди. Він не хотів відійти у вічність, не попрощавшись із Великим Кобзарем ‒ не побувавши на українській святині у Каневі. Так і сталося ‒ родичам довелося везти Андрія Ілліча до тих круч, з яких мармуровий Тарас дивиться, як «реве ревучий», та в рідне село Тараса Григоровича ‒  у Моринці.

Це було в середині 80-их. А до того в юності він був писарем у поміщика та регентом церковного хору. Мав сильний і красивий голос. Спочатку під час революції не стало пана, а відтак ‒ в осерді 30-их років минулого століття ‒ більшовики зруйнували і церкву. Доводилося Андрію Іллічу служити потайки по хатах, у найбільш довірених людей. Відраду  знаходив у народній пісні, а що вже у піснях на слова Шевченка ‒ годі й говорити.

Мала Олександра заслуховувалася так, що навіть забувала про малювання. В ній одній із шести дітей прокинулися мистецькі батькові гени, чий почерк нині на пожовклих листах скоріше нагадує візерунок, аніж письмо. В сім’ї на фарби та папір грошей ніяк не вистачало, тож Сашка примудрилася створювати картини на закіптюженому склі.

…Минули роки. Так сталося, що Олександра Брицька закінчила Ужгородське художнє училище і пов’язала свою долю з Василем Ісаком та з його рідним Приборжавським та Іршавою. Жодного року не пропустила, щоб не побувати на батьківській Черкащині. Ця земля незмінно була одним із живильних джерел її творчості. Впевнено можна стверджувати, що звідси і її Шевченкіана.

‒ Сьогодні вдома у нас залишилося небагато із робіт цього циклу, ‒ ділиться сокровенним донька Олександри Андріївни ‒ Надія Василівна Вербищук. ‒ У мами багато творів, присвячених національному українському генієві. Вони є і на полотні, але більшість різьблені. Так це робота не для жіночих рук, але вона нею не втомлювалася. Одна з них, що збереглася у нашій домашній галереї, ‒ портрет Шевченка, виконаний на грушевій дошці. Скульптори знають, наскільки то важкий матеріал для митця.

Надія Василівна ‒ і сама як митець, і як донька, ‒ Шевченків обшир у творчості Олександри Ісак бачить не тільки виключно у його портретах, зображенні його героїв, але і в цілому ряді пейзажів, натюрмортів. Вони описаними предметами, деталями переносять глядача у ту епоху, занурюють у ту атмосферу, екстраполюють сучасникові той національний дух, який будив його у своїх сучасників.

Олександра Андріївна була надзвичайно скромною людиною. В неї залишилася чимала спадщина. Її майстерня вщент переповнена творами. А більша їх частина має поціновувачів по всій країні. Вона їх щедро дарувала, і до неї зі щирим бажанням багато хто йшов, щоб придбати у дарунок рідним, знайомим і навіть офіційним особам. В тому числі і портрети Т.Г.Шевченка. Оця її домінуюча риса ‒ скромність, можливо, десь і внутрішньо стримувала її у природній для митця іпостасі ‒ публічно виставляти результати своєї творчості. Попри це, Олександра Ісак мала дві персональні виставки у Києві, а також в Ужгороді, не говорячи вже про Іршаву.

Розповідь про талановиту мисткиню, автора найбільшої Шевченкіани на теренах Іршавщини багато втратила б, якби не навести хоча б декілька відгуків про ті вернісажі:

‒ Божих Вам благословінь!

Якщо те тепло, що віє від Ваших картин можна назвати теплом, ‒ то-то є Сонце!!!

Заслужений народний ансамбль  пісні і танцю України «Дарничанка» (Київ 26.03.03)

‒ Творчої Вам наснаги!

«Природа Мати!

Якби таких людей

Ти інколи не посилала світу,

Засохла б нива життя!!

З повагою, Іван Михайлович Сабодош з сім’єю (Ужгород 20.09.1992 р.)

Михайло ІСАК.