Село Імстичово розташоване на лівому березі мальовничої річки Боржава. Перша письмова згадка виявлена у документах за 1351 рік під назвою «Misztice». Гірське село, що розташоване за 2 км. від центральної автодороги, має площу 2205 га., володіє близько 25% джерельної води району. Територією села протікають два гірські екологічно чисті потічки, що впадають у річку Боржаву.
І хоча воно не дуже велике, населення в нього 2893 чоловік, але село надзвичайно красиве. Імстичівська земля багата на талановитих людей, подвижників культури, освіти, науки, представників духовенства та інших сфер людської діяльності.
В Імстичові розташовуються три храми, два з яких є пам’ятками архітектури ХVІІІ століття і одна греко-католицька церква Божого Милосердя (добудована у 1991 р.,у 2003р. був поставлений купол із хрестом, незмінним керівником є отець Михайло Васько).
Один це монастир св. Михаіла. З цим храмом також пов’язана діяльність відомого єпископа Іоаникія Зейкана. Монастир взяв свій початок від православної церкви, яку побудував Зейкан, а згодом Улашин дав 16 липня 1644р. дарчу грамоту на гору,на якій тепер і побудований монастир,що з приходом отця Дорофея у 1727р. став греко-католицьким,сучасний монастир був споруджений у 1773р., а церква при ньому у 1798р. У 1939 році, Карпатська Україна була остаточно окупована угорцями. 18 березня 1939 р. було обстріляно монастир, хоча ні зброї, ні тим більше січовиків там не було. Це був останній монастир отців василіан, який існував при радянській владі до квітня 1950 року. А в 1989 року був відновлений.
Наступною пам’яткою архітектури ХVІІІ століття є церква Різдва Пресвятої Богородиці, побудована у 1700р. була актом протесту вірних проти унії, проте, хоча офіційний рік заснування 1700, є дані, що в 1646 руці храмові були подаровані Євангеліє та ще деякі книги. Спочатку, церква існувала як греко-католицька і тільки з 1950 стала православною. 1950 року дали священика з Ільниці на прізвище Світлик, а після нього керівники громади часто змінювались, інколи по чотири рази на рік, так тривало до 1986 року, до приходу отця Петра Канайли. Саме з цього часу починаються зміни в церкві:1988 року її було електрифіковано, встановлено нову огорожу, купили нові дзвони, реставрували чашу; 1989-реставрували Євангеліє. Особливо помітні зміни відбулися в останні роки змінили стільці у криласах,реставрували коврош, зробили нові сходи і покрівлю над ними, у 2008 році стару підлогу було замінено сучасною плиткою,двір виклали бруківкою,встановили метало-пластикові вікна з вітражами,реставрація іконостасу проводилася у 2009 році Мельником І.І. (ікони незмінні), Відновлення розпису храму проводив Віктор Андрашко, також був змінений престол. Завдяки отцю Петру навіть до сьогодні богослужіння проводяться на старослов’янській мові.
За останні роки село дуже розбудувалося, з’явилося багато сучасних будинків. На території села працюють 2 дитячі садочки та 3 школи: початкова, середня та спеціалізована школа-інтернат, сільський клуб та бібліотека, лікарська амбулаторія загальної практики сімейної медицини, відділення поштового зв’язку, АСГТЗТ «Прогрес», фірма з виробництва метало пластикових вікон та дверей, різні точки продажу.
В Імстичові функціонує унікальний водяний млин, збудований Василем Бибою у 1947 році на потічку Бистрий.
На вершині однієї з гір знаходиться озеро. Також у селі були знайдені науковцями родовища мінеральних вод.
Вихідці з цього мальовничого краю прославили його далеко за межі нашої держави. Одним із них є Іван Олексійович Зейкан, який був радником при дворі Петра І та вчителем Івана і Олександра Наришкіних, а згодом і Петра ІІ.
У селі народилися і працюють також талановиті художники, серед яких можна виділити Іванишинець Олександра та Андрашко Віктора, які ще й сьогодні продовжують свою діяльність; композитори, серед яких відзначився Світлик Петро Михайлович. Написав музику до таких пісень: «Горі селом іду собі», «Тече вода, берег ламає», «Ой піду я по добрій пороші», «Через нашоє село» , «Тече вода каламутна», «Місяцю-королю», «Через поле широкоє» та ін. І ще багато людей – знавців своєї справи, які щодня працюють для загального добробуту.
Ганна Гарпаш,
студентка відділення журналістики УжНУ.
